(гс) ■ КУЛЬТУРА ■ №40, 2014-10-05
Журналістка Христина Бердинських і художниця Леся Хоменко – це представниці молодого творчого середовища України, які свій талант використали для зафіксування пам’яті про учасників Майдану в Києві. Обидві розповідають про окремих людей і їх історії.
Христина Бердинських зібрала їх у книжці «Єлюди» та в одноіменному проекті у мережі Фейсбук. Її герої – це звичайні і, перш за все, різні представники українського суспільства – від хлопчика-підлітка до майже 100-літньої людини, від продавця діамантів до людини, яка розводить коней. Серед її співрозмовників були й організатори кількаособових Євромайданів у східній частині України. «Думаю, що вони мали більше відваги, ніж ми у Києвів», – відзначала Х. Бердинських під час дискусії «Україна та нове покоління в контексті досвіду Майдану і війни з Росією», що відбувалася 19 вересня в офісі видання «Gazetа Wyborczа» у Варшаві. У свою чергу, мисткиня Леся Хоменко своїх героїв зберегла у серії портретних рисунків. Це люди, які або жили на Майдані вже довший час, або прийшли сюди на кілька хвилин, але всі разом вони створювали людську масу виняткового історичного моменту. Їх візерунки Хоменко зберегла завдяки копіювальному паперу – винахідки ще доксероксного періоду: «Для мене це було щастя, бо я і так щодня ходила на Майдан. З огляду на несміливість перед знайомством з новими людьми, ці рисунки для мене були золотим шансом пірнути глибше у Майдан», – говорила мисткиня. Останній портрет вона виконала за кілька годин до трагедії на вулиці Грушевського.
Як розповідали обидві гості, творчість лише до певного моменту була формою участі у революції – потім треба було допомагати пораненим, здобувати ліки тощо. Цей виснажливий марафон без дня відпочинку для всіх українців триває до сьогодні. Спочатку з Майдану він перенісся в напрямку Криму, а потім – у східні реґіони країни. Нині війна сумно товаришує українцям постійно, хоч люди й пробують жити нормально. Як відзначала Х. Бердинських, вони також ходять у кафе і зустрічаються з друзями. Але масова вулична радість, як радість поляків від перемоги у матчі з Бразилією, яку відчула журналістка, перебуваючи у Ґданську, тепер здається їй чимось ненатуральним і для українців може бути прагненням якогось ще не окресленого майбутнього. Українські творчі середовища, як і більшість суспільства, зосереджені на війні. Бо, як говорили вони, по суті кожна сім’я в ній уже когось втратила. Громадські настрої цього часу, за їх словами, це суміш пошани до захисників держави, мобілізації, але й свідомість протистояння набагато сильнішому аґресорові. Під час Майдану була свідомість сили мільйонного народу, що протистояв тисячам представників режиму. Зараз інакше, внутрішній ворог постійно отримує підтримку ззовні. Проте, як відзначала Х. Бердинських, щодо учасників бойових дій: «Люди розуміють, що завтра можуть загинути, але йдуть на цю війну зі свідомістю того, що інакше неможливо». Водночас серед людей зникла вже ейфорія щодо Європейського Союзу. Хоч допомогу звідти, також з Польщі, помічається і відчувається, то все-таки щораз сильнішим стає почуття того, що Захід «свої кроки завжди робить запізно».
Оскільки війна, жертви і відчуття пасивності світового співтовариства щодо російської аґресії становлять болючу українську дійсність, остільки події Майдану – це вже справа певної рефлексії також у мистецтві. Як відзначала Л. Хоменко, одна із хвиль відноситься до офіційної культури, такої, яку представляють державні інститути, великі ґалереї, музеї тощо. В основному тут проводяться великі виставки, на яких обов’язково наявні частини барикад чи фотографії з Майдану. Всі ці акції характеризує міфологізація Майдану. «Я би сказала, що вони профанують і мистецтво, й історію одночасно. Публіка на відкриття таких акцій завжди приходить або в вишиванках, або в жовто-блакитному вбранні», – говорила Л. Хоменко, наголошуючи на тому, що аналітичне і критичне мистецтво просто потребує більше часу. І тому її творче середовище поки що відмовляється від швидких метафор. Воно не хоче йти стежкою «дешевого» патріотизму, а скоріше накопичує матеріал для майбутніх розробок. Як було сказане, знайти свою творчу форму для описання дійсності в той час, коли гинуть люди, дуже важко. Свій рисунковий проект у цьому контексті просто називала «потребою миті».
У ході дискусії з участю публіки гості з України пригадували, зокрема, джерела українського протесту. Це був, в основному, спротив щодо кримінальної системи, створеної режимом Віктора Януковича, яка полягала на вимиванні коштів по суті з кожної державної ділянки. Це була система, в якій, наприклад, встановлено суму, яку щотижня мають приносити тому, хто мав би бути ґарантом конституції і права у державі. Людей не ділила мова. Українські гості відзначали, що це була завжди штучна проблема. Сьогодні це особливо виразно видно. Наприклад, у російськомовному Маріуполі напис російською мовою, що спрямовує людей до бомбосховища, розмальовано синьо-жовтими кольорами. Російська пропаґанда, однак, зробила все, щоб цю єдність розбити, при нагоді постійно випускаючи у світ повідомлення про нібито переслідування українською державою росіян та російськомовного населення. На фальшивість цих повідомлень звертав увагу, зокрема, ведучий дискусії журналіст Войцех Мазярський. В його оцінці, поведінка Москви – це не лише питання російсько-українських відносин, а й загального порядку у Європі. Бо так, як Росія в Україні, заколот могли б зробити Польща у Литві, використовуючи свою діаспору, чи Німеччина на польській Силезії. «Але в ЄС прийнято такий стандарт, що нацменшинам ґарантують певний канон громадянських прав, щоб дана громада могла жити у більшинній державі, натомість не змінюються кордони», – говорив Мазярський. Росія цього стандарту не шанує.
Організаторами дискусії були Громадянський комітет солідарності з Україною, Об’єднання українців у Польщі і як партнер фонд «Наш вибір». Зустріч проходила під патронатом президента Варшави Ганни Ґронкевич-Вальц.
