Записав Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №17, 2013-04-28
Про покійного Войцеха Інґлота розповідає Ярослав Леськів, керівник Бюро почесного консула України в Перемишлі у 2006–2010 рр.
З Войцехом Інґлотом, засновником відомої косметичної фірми «Inglot Cosmetics» (а на пору нашого знайомства – уже й почесним консулом України в Перемишлі) я познайомився 2006 р. у Варшаві, на похороні Мирона Кертичака. Присутність Інґлота не була випадкова: він був добрим знайомим голови ОУП.
Я став працювати в Почесному консульстві того ж самого року, коли відкрилося його бюро. Якийсь час бюро містилось-бо на вулиці Львівській, 154, там, де й сама Інґлотова косметична фірма, тобто на окраїні Перемишля. Потім будинком, на якому замайорів синьо-жовтий стяг, був готель «Громада» на набережній Пілсудського, майже в центрі міста.
Почесним консулом В. Інґлот став невипадково. І не задля відкриття свого бізнесу в Україні: фірма містилася в Перемишлі, а Україна – одна з кількадесяти країн, де працюють її фірмові крамниці. Ішлося, на мою думку, про щось більше, бо Інґлот завжди брав участь чи сприяв вагомим проектам. Народившись у Перемишлі та зростаючи в ньому, він мав можливість пізнати «українське питання». А невдовзі – прямо брати участь у вирішенні українських проблем у Перемишлі, вивчати їх причини не лише тут, але й по тому боці кордону, зокрема у Львові, де мав чимало знайомих. Він був депутатом міста Перемишля, відтак у 1999–2001 роки – головою міськради. Тоді й пізніше не приховував, що був прихильником ідеї передати українцям будинок Народного дому.
Звісно, що бували люди, які підозрювали в нього українське походження – але це було тільки виявом їхнього твердого переконання, що нормальний поляк не може не приховувати симпатії до українців та бачити користі для поляків у вирішенні українських проблем Перемишля. Обов’язки почесного консула України в Польщі виконував до 2010 р. Ставився до них серйозно та відповідально.
Інґлотове консульство не було порожньою фразою для українців у Польщі. Якщо тільки був у Перемишлі, він брав участь у вшануванні пам’яті українців, похоронених на цвинтарі в Пикуличах, Павлокомі та Млинах, молився на богослуженнях у нашому соборі на свята Йордану чи Івана Хрестителя, відвідував Народний дім…
Сприяв фінансово Об’єднанню українців у Польщі в здійсненні деяких культурних проектів. І не лише ОУП. Інґлот включався в організування Днів добросусідства на польсько-українському кордоні, усебічно сприяв Екуменічному домові соціальної допомоги в Пралківцях під Перемишлем. Однак проектом, якому присвятив особливу увагу, була нагорода польсько-українського примирення. Він був не тільки фундатором статуетки (у вигляді сплетених стебел волошки й маку, які виростають з одного кореня і символізують Україну та Польщу), але й одним із членів капітули цієї нагороди, поруч із кардиналом Любомиром Гузарем, архиєпископом Іваном Мартиняком, Збіґневом Бжезинським, Тадеушем Мазовецьким… Про значущість цієї нагороди свідчить хоч би те, що першу вручaв у Львові папа Іван-Павло ІІ, а її лауреатами в різний час були Богдан Ступка, Яцек Куронь, Борис Возницький – згадую тільки тих, хто вже відійшов у вічність.
Однак не менш важливим був здійснений ним, я б сказав, «український прорив» у Перемишлі. Адже з номінацією Інґлота в Перемишлі з’явився, у його особі, хай почесний, представник української держави, а з ним – і державна атрибутика. Що цікаво, синьо-жовтий прапор кілька років був закріплений прямо напроти місця, де відомі «други» України свого часу пропонували ставити пам’ятник жертвам українських націоналістів… Цим місцем мав бути колишній радянський бетонний бункер, між яким та консульством відстань у 50 метрів. Інакше кажучи, Інґлот якоюсь мірою здійснив мрію багатьох українців, щоб над Перемишлем майорів синьо-жовтий стяг…
Не брав він участі в перегонах за нагородами та почестями, однак став, зокрема, переможцем у номінації «Лицар примирення» в рамках західноукраїнського конкурсу «Галицький лицар» 2002 р. Що цікаво, поруч із Яцеком Куронем.
Відмовився від обов’язків консула аж тоді, коли стало ясно, що динамічний розвиток фірми забирає стільки часу, що вже неможливим було чесне й відповідальне виконання консульських обов’язків (щораз більше часу проводив у США чи в літаках), а бути неповажним консулом близької йому країни просто не хотів. До речі, приймаючи це рішення, він сказав, що Україні та польсько-українським справам можна сприяти, не будучи консулом…
Вертаючись до постаті, до самого Інґлота. Його прикметна риса, яку потрібно би підкреслити, – це скромність. Чесно кажучи, я на початку праці в консульстві не до кінця усвідомлював, що співпрацюю з людиною з таким високим статусом. Не забуваймо, що говоримо про людину з визнаною позицією, що постійно зростала. Такі люди зазвичай не мешкають в домах, у яких від незапам’ятних часів проводиться неспішний ремонт, і не пропонують своїм співробітникам скуштувати страву, яку щойно приготували на своїй «фірмовій» кухні…
Про підтримку «добрих справ» я вже згадував. Слід додати, що Інґлот ніколи не прагнув, щоб його допомога, і не лише українським організаціям, стала надбанням журналістів – свій імідж він формував з допомогою якості косметичних виробів своєї фірми, а не сумами грошей. Зрештою, він викладав їх там, де сам уважав за належне – насамперед для добра тих, кому вони були потрібні. Йому вірили й потребували його, кожного дня в консульство стукали люди. А як умів помагати? Сам не знаю, скільки є людей, які на його гроші здійснювали свої мрії, навчалися чи були оперовані і ставали здоровими… Або просто поверталися додому – бо хтось опинився в Перемишлі без грошей на квиток в Україну, і потрібно допомогти…
З інших прикмет я б назвав абсолютну потребу незалежності – у бізнесі, наприклад, від кредитів. І ще дуже рідкісне сьогодні вміння: ні на що не нарікати…
