Марко Сирник ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2011-02-20
Парадоксально, але напередодні Міжнародного дня рідної мови, у “Нашому слові” починаємо дискусію на тему збереження української мови в чи не найважливішому та найбільш масовому місці, де бувають українці з Польщі, а саме в церкві. Для більшості нашого населення власне церква є найважливішим носієм рідної мови. Публікуємо черговий голос і чекаємо на наступні дописи. (яп)
…Не посоромте також вашого власного українського імени, не забуваючи слів Христових:
“Приклад бо дав я вам, щоб і ви так робили… Амінь, амінь глаголю вам: Не є раб більший за Господа свого…; щасливі будете, коли так чинитимете” (Фраґмент Заповіту Блаженнійшого Патріарха Йосифа Сліпого)
У другому номері журналу “Grekokatolicy”, який вийшов наприкінці минулого року, поміщено статтю о. диякона Петра Сивицького про те, “якою повинна бути національно- мовна політика Української греко- католицької церкви в Польщі”. Сказати (чи написати), що поставлені автором тези приголомшують, – значить вжити не те слово. Сказати, що вони обурюють, – теж не те. Ці тези просто шокують.
Що ж пропонує о. диякон, яке його бачення УГКЦ? Перше – відкриття на “чужих” (поляків, римо-католиків), бо ідея етноцентричної (української!) Церкви фальшива, а ми їм потрібні, щоб ділитися нашою духовною традицією. Друге – ввести поетапно польську мову до нашої Церкви. Третє – прийняти тих римо-католиків, які хочуть бути в нашій Церкві, і вреґулювати їхній юридичний статус. Лікар як лікар, діагноз як діагноз, а от рецепт уже…
Закінчуючи статтю, о. П. Сивицький просить про відгук та солідну (що воно б не означало) полеміку. Я, починаючи свою, прошу іншого: не сприймати мого голосу як атаки на Церкву. А те, що саме так сприймає Церква (не так і рідко, і не лише моя) голос критики чи спробу мати іншу думку, – прикладів аж надто багато. Звичайно ж, про релігійні догми говорити не збираюся.
Коли років з десять тому почали лунати перші голоси про “потребу” заміни календаря, запитав я в одному матеріалі: чи знаємо, що робимо, починаючи цю дискусію? І чи наступним кроком не буде заміна мови? Ну ось – запитання вже з’явилося. Тепер воно, здається, має піти “в пакеті”: і календар, і мова заразом. Вам, Отче, певно, знайомий синдром кордонів? Пересуваємо, пересуваємо… Один компроміс, наступний… Цього доміно вже не спинити. Хоч би тому не варто й починати. Календар, мова – а потім що? Будемо знімати іконостаси? Бо ж Ваші “прихожани” звикли до іншого. Чи може, скоротимо Службу Божу – бо ж Ваші “прихожани” призвичаїлися до коротшої? Де зупинимося й на чому? І може, основне запитання: Ви хочете творити Церкву для гостей, отих “прихожан”, а – вибачте, Шановний – Ви не забули, бува, про нас, вірних цієї Церкви? Бо я не запримітив у Ваших тезах піклування саме про тих, які є (і будуть) її ядром – нас, греко- католиків, українців. Хіба що залишаєте нам місце експонатів у заповіднику “прихожанської” церкви. Окреме запитання: коли так охоче звертаємося до “чужих”, яких нам жаль (бо ж не розуміють літургії через мову, а хотіли б), то що нам зробити для нечужих – наших міґрантів з України, яких значно більше і для яких польська мова буде не лише не до кінця зрозумілою, а безперечно чужою? Основне в одному і в другому випадках – те, що це не одноразові гості, не гості, які декілька разів на рік є в нашій церкві, вони будуть вирішувати про її внутрішній устрій і права. І не з думкою про них будь-які зміни мають відбуватися. Бо ж вони можуть прийти – і, певно, підуть – а ми залишаємося! Парадокс – нищівна риса нашого менталітету: усім догоджувати. Гість, який прийде до моєї хати, має поводитися як гість. Зась йому до того, як стоять мої меблі, зась йому, якою мовою я говорю. У моїй хаті – моя правда!
До цього ще одне – чи вбереглася від порожнечі УГКЦ в Канаді або США, вводячи англійську мову? Чи врятувала Православна церква в Польщі свої храми від вилюднення, вводячи в деяких парафіях польську мову? – пам’ятаючи, що цю мову введено лише там, де більшість вірних становлять корінні поляки і на їхню вимогу. Чи всілякі полегшення оберегли Римо -католицьку та інші Церкви на Заході від того, що вони й надалі щораз більш порожні?
Кожна християнська Церква мала би бути Церквою Христа, у тому числі й Українська греко- католицька. Тут між нами немає розходження. Розходження є в тому, що Ви інструментальним чином доводите мниму суперечність Христового послання з потребою збереження своєї національної ідентичності, що ніби особливо стосується нашої Церкви. Прошу прикладів! Бо (сильно спрощуючи) – тризубів на фелонах наших священиків я не бачив. А ось орлів на орнатах – зустрічав неодноразово! Кожна Церква працює у власних обставинах, в умовах, які склалися внаслідок історичних і суспільних процесів. Їх, звичайно, іґнорувати не можна. Але ж вона – та сама Церква, що була раніше.
Ви вказуєте на ідентичність Греко-католицької церкви, посилаючись на результати праць Синоду єпископів УГКЦ з 2006 р. Для Вас немає там вказаної національності. Чи заголовок послання – повторю – Синоду єпископів Української греко -католицької церкви – ясно не вказує на національну ідентичність нашої Церкви? Як для мене, достатньо, адже воно не адресується вірменській, болгарській, польській, румунській чи китайській Церквам. Чи просто – вірним греко -католицьким. Чи просто – вірним. Вона адресована громаді саме Української греко- католицької церкви – однозначно. Справді – чи це не визначення національності вірних цієї спільноти? Чи визначенням ідентичності (у всіх аспектах) не є хоч би відкликання до нашої історії (пункт 4 наведеного Вами звернення), географічного положення й релігійно- церковного досвіду?
Ви, Отче, застосовуєте дуже незрозумілу логіку – зокрема для Церкви, – коли пишете (до цього суттєво викривлюючи значення четвертої заповіді Божої), що кожен має право на вільне самовизначення, свою мовну чи національну ідентичність. Для мене незрозумілим є факт, чи пак спроба ставити тезу, що хтось в нашій Церкві обмежує права людей на самостійний вибір. Не бачу надмірної тенденції засуджувати за вибір іншої, ніж українська мова, за вибір іншої, як українська ідентичність. Застереження від цього всього, однак, – ніщо інше, як здоровий інстинкт самозбереження. Бачу зате протилежне – усе, що українське чи традиційне, пробується показувати як застаріле, немодне, несучасне, зациклене, нецивілізоване. Приклад – ось перший з недавньої дискусії на церковному форумі Вроцлавсько- ґданської єпархії, де священик пише, що “весь цивілізований світ послуговується григоріанським календарем”. Значить, ми дикуни. А чому логіка незрозуміла? Звичайно, Бог дав людині вільну волю, право вибирати. Але й теж вказав, чого не можна робити. І це Його заповіді. Звичайно, вибирай – але вибирай добре. Отже – шануй і батька, і матір, щоб тобі було добре. Шануй батька і матір – це однозначне: шануй їхню мову, традицію, ідентичність. Але вибирати тобі. Ніхто тут не інструменталізує Бога для своїх цілей. Сказати свою думку на тему, що відступаєш від закону, вказати, що погано, коли відкидаєш своє коріння (у наступній черзі й Церкву) – не є нав’язуванням Богові своїх цілей, а навпаки: є обов’язком батьків. Так само, як їхнім обов’язком є говорити і застерігати дитину від наркотиків, алкоголю чи інших подібних спроб втілювати в життя “свобідну волю”. Обов’язок цей природний, але він доповнюється присягою під час тайни хрещення. Не зберігати його – це, на мою думку, гріх. Ваша логіка, отче, небезпечна, бо вона позначена логікою “блудного сина” – цей син теж вибрав. Однак він мав до чого і кого повертатися. Батько жив. І ждав. Чи наша Церква доживе, дочекається? Подібно і наші діти також виберуть – але чи це означає нашу автоматичну згоду на цей вибір, який незгідний з чимось дуже природним? Вибір, який принесе розчарування і може їх покалічити на все життя – бо важко жити, стаючи ніким. Українці, хоч і живуть у Польщі, ніколи поляками не стануть: навіть тоді, коли їм так здаватиметься. Просто – варто бути собою!
Українці, отче, є і будуть ядром Української греко католицької церкви. Без штучного (нав’язаного нами) поділу на етнічне походження. Ця Церква в Польщі існує і буде існувати лише за умови, що будуть українці. Інакше вона – просто нікому не потрібна. У тому числі й Римо католицькій церкві. А може, насамперед їй. Хочете спасти кількох “прихожан”, а водночас пропонуєте загубити всю отару! Бо тих не спасете. Якщо вони не знайшли місця у своїй церкві, не знайдуть і в нашій! І не ми чи Ви повинні ними зайнятися, але їхня Церква. Та Церква, у якій прийняли хрещення. Зрештою, як можна спасти когось, коли ти сам у пошуках дороги, і ти сам покалічений та не впевнений у собі!
Згадайте науку, яку нам дала історія Холмської уніатської єпархії. Так сильно пішла вона на знищення своєї ідентичності, що в період її насильної ліквідації священиків з Холмщини не хотіла приймати навіть сусідня греко -католицька Галичина! Отже, дбати про це українське ядро є очевидним обов’язком Церкви. Оскільки вона хоче надалі існувати. А повинна, бо ж має виконувати Христове послання. І це послання тут і зараз здійснює для тих, а не інших людей.
І до чого тут було приліплювати теоретиків і провідників ОУН? Невже задля цього, щоб показати, що кожний, хто думає інакше, ніж Ви, кожний, кому дорога і Церква, і українство заразом – це відразу ж прихильник Донцова й Бандери? Чи не поїхали Ви, Отче, надто далеко у своїх міркуваннях? Чи може отрута, яку вливають нам роками московською чи іншими чашами, уже починає так спрацьовувати, що ми самі йдемо до загибелі, навіть цього не помічаючи? Щоб стати “цивілізованими”. На мою думку, Ви повинні написати це відкритим текстом, не приховуючи нічого: українська мова, українська ідентичність, українські традиції, літургійний календар стають на заваді розвиткові цієї ж Української греко- католицької церкви в Польщі – на Вашу думку. У психології відомий синдром співзалежності. Людина, яка довго живе під тиском, настільки йому піддається, що сама цього не помічаючи, стає співзалежною. Можна стати співзалежним від алкоголю, зовсім його не вживаючи – тоді, коли нашу поведінку детермінує сама думка про нього. Так, як і Ваша асоціація з Бандерою. А може не про Церкву як таку вже йдеться? Запитання -асоціація: чому саме цю Церкву так хотіли знищити в минулому, чому вона така незручна сусідам (і з північного сходу, і з заходу) й сьогодні? – Бо вона завжди була, є і буде українською!
Чому Ви не любите себе? Адже і ближнього можна любити по- справ жньому лише тоді, коли ти любиш і сприймаєш себе самого таким, яким ти є, з такими талантами, які тобі Бог дав. А українство – це один з твоїх, моїх, наших талантів. Невже маємо його закопати? Чи навпаки – розвивати й помножувати? Люди в Польщі не знають української мови? Не знають її оті “прихожани”? Щораз менше знають її й українці в Польщі? Так, я згоден. І це – причина, заради якої маємо змінювати літургійну мову? Справді? А може просто – треба краще вчити їх рідної мови, краще працювати з батьками, краще проводити катехизацію (також для дорослих)? Спробували цього всього вже? – Ні. А Ви відразу: скальпель і рушниця. До речі, люди в Польщі (говорю про загал суспільства) – не розуміють і 70% цього, що до них говориться нібито зрозумілою польською мовою. Погляньте хоч би на результати шкільних екзаменів. Сьогоднішня т.зв. пересічна людина не розуміє простого речення. І не в мові тут проблема, а в системі й у нашому підході до вирішення справи. Люди не читають Святого Письма не тому, що воно написане українською мовою – вони не читають його взагалі! Доведеться (якщо хочете так буквально виконувати послання) не те що перекладати молитви і літургію на польську мову, а розмальовувати церкви малюнками – бо до цього насправді прямуємо. І костьоли, зрештою, теж!
Люди не ходять до церкви не тому, що там українська мова, так як і не ходять до костьола не тому, що там польська! Знайдіть причину! Я підкажу – це, зокрема, згода, яку Ви даєте на вибори, згода, яку назвали Ви у своїй статті. Це Ваша згода на гедоністичний підхід до життя – бо ж людина має свобідну волю і ніхто не може її обмежувати. “Робіть, що хочете”? Ви не розрізнюєте, що одне – це визнати вільну волю людини, а зовсім інше – оберігати цих же вільних людей від виборів, які несуть зло і шкоду.
Плекання своєї традиції – церковної, мовної, національної – не є, як Ви пишете, “іґноранцією оточення і зовнішніх умов”. Навпаки – воно є виконанням Божої волі. Волі, яка поставила нас жити тут і тепер. Волі, яку підтвердили наші батьки під час тайни хрещення. Волі, яка вказана в Божих заповідях – усіх, не викривлюючи жодної з них. Волі, що стала виявом сили і запорукою майбутнього цієї Церкви – бо ж кожен компроміс веде нас до загибелі. І згода на нього (показана в таких текстах, як Ваш), – це те саме, що “моя хата скраю” і “якось то воно буде”. Відкритість на світ не означає прийняття його беззастережно. А що найважніше і безперечне – не означає відмови від самого себе.
Не можна будувати концепції майбутнього нашої церкви без урахування всіх аспектів, застосовуючи при цьому цілу низку півправд, – як от, браку відповіді на основне запитання: а як же тоді з єдністю (хоч би й літургійною) з УГКЦ в Україні? Або, наприклад, ствердження, що наша Церква в Польщі функціонує на чужій території. Не до кінця, отче, це правда. Перемиській єпархії трохи більше як двадцять років, а Перемишль, Сянік чи інші міста тієї країни не є чужою територією. Принаймні для мене. І такого в цій “концепції” більше. Quo vadis УГКЦ?
“Наше слово” №8, 20 лютого 2011 року {moscomment}
