Юлія Вакула ■ ПОДІЇ ■ 2010-05-21
У Вроцлаві відбулася міжнародна наукова конференція “Інтернаціоналізм чи…? Дії органів безпеки комуністичних країн щодо національних меншин (1944-1989)”. Назву, яка стала відправною точкою дискусії, за словами Ярослава Сирника, представника головного організатора конференції – IPN (Інституту національної пам’яті), обрано невипадково. З подібним запитанням у 60-х рр. ХХ ст. у монографії “Інтернаціоналізм чи русифікація?” звертався до сучасників відомий український письменник-шістдесятник Іван Дзюба, гостро порушуючи проблему національної політики в СРСР.
Головною метою теперішньої конференції стало порівняння діяльності органів безпеки в країнах комуністичного табору щодо власних громадян, представників національних меншин. Чи був якийсь спільний механізм їхніх дій? Чи однаковою та узгодженою була діяльність служб щодо меншин у Польщі, Чехословаччині, Німеччині, інших країнах та в СРСР? Які міжнаціональні стосунки панували у той час загалом? Відповіді на ці та інші запитання шукали науковці з Польщі, України, Росії, Литви, Білорусі, Чехії.
Численні доповіді стосувалися національної політики в Польській Народній Республіці, зокрема дій служб безпеки як інструменту цієї політики. Ґжеґож Грицюк, професор Вроцлавського університету, вважає, що в повоєнній Польщі дії влади стосовно нацменшин залежали від трактування, чисельності та ступеню конфліктності кожної з них із національною більшістю. Відповідно, існувало кілька моделей поведінки щодо них. У випадку з німцями застосовано виселення. Польсько-радянська модель (зокрема, щодо українців) передбачала, що ці виселення будуть взаємними, а також проводитимуться із застосуванням тиску. Виселення, на думку науковця, були дієвим, хоч не єдиним, інструментом управління, інструментом здобуття і зміцнення влади. Хоч і проводилися інтенсивно, вони застосовувалися не до всіх, а вибірково – виселяли передусім активних, залишали ж лояльних до нового режиму, піддатливих на асиміляцію.
Тему повернення українців на свої території після 1947 року та реакцію польської влади на ці спроби висвітлив у своїй доповіді професор Роман Дрозд із Поморської академії у Слупську. Операція “Вісла”, на думку історика, мала два основні завдання – ліквідацію українського збройного підпілля та розв’язання української проблеми в Польщі (асиміляція українців). Під час акції виселено понад 140 тис. осіб. Права на повернення для цих людей не передбачалося, як і вибір нового місця проживання. Українські сім’ї поселяли розпорошено (не більше 10% від основного населення), а називати їх українцями взагалі заборонялося.
Однак українці не полишали надію на повернення додому, масово зверталися до місцевої влади з проханнями про дозвіл на це під найрізноманітнішими приводами – зважаючи на поганий стан здоров’я та несприятливий клімат, неможливість звикнути та хазяйнувати на нових територіях через знищені господарства тощо. На всі звернення отримували неґативну відповідь, а ті чиновники, які часом давали дозвіл на повернення виселених українців, залишалися без посад. Тож люди робили спроби повернутися нелеґально. У 1947 році таких осіб затримували та відправляли до табору в Явожні зі звинуваченнями у співпраці з підпіллям. Пізніше, у 1948-52 рр., втікачів просто повертали назад. Людей, які закликали тиснути на владу в справі повернення, називали націоналістами, а служби безпеки їх відповідно до цього трактували.
Після 1952 року ситуація дещо змінилася. Посилювалися накази влади усіляко затримати українців на нових територіях (втім, чимало чиновників залишались у цих питаннях пасивними і якщо й не давали дозволу, то принаймні не перешкоджали поверненню), а згодом під тиском людей була створена навіть комісія з питань повернення українців. Остаточне “вирішення проблеми” принесла ухвалена сеймом аграрна реформа. Повернутися до власних господарств українці могли лише за умови їх викупу, чого, звісно, зробити вони були неспроможні. Загалом, після примусового виселення 1947 року, повернутися на території колишнього проживання змогли лише 20% українців.
Низка доповідей, представлених на конференції, аналізували дії служб безпеки Польщі та СРСР щодо українців – зокрема, щодо членів УПА та осередків так званих нелеґальних організацій, а також Греко-католицької церкви.
Окремий дискусійний день конференції був присвячений аспектам національної політики в комуністичних країнах. Російський історик проф. Альбіна Носкова змалювала геополітичну картину проблеми національних меншин у Східній Європі в першій половині ХХ століття. За її словами, меншини активно використовувалися в цей час як геополітична зброя. Про неабияку зацікавленість політиків проблемами нацменшин у 1938-39 рр. свідчать і нові розсекречені дані радянської розвідки, представлені науковцем.
Своєрідним підсумком обговорень, які тією чи меншою мірою стосувалися проблем української національної меншини, став виступ харківської дослідниці Ірини Мусієнко щодо радянського інтернаціоналізму як форми реалізації комуністичного проекту в Україні. “У Радянському Союзі українці опинилися у становищі підпорядкованої меншини”, – резюмувала історик.
“Наше слово” №21, 23 травня 2010 року
