Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №4, 2015-01-25
Вихід у світ книжки «Історія лемків» спонукав її автора, професора Богдана Гальчака з Зеленої Гори, до кількох поїздок з метою презентувати цю небуденну історіографічну працю. Після кількох авторських зустрічей у західній частині Польщі прийшла черга на Лемківщину. В Горлицях зустріч з автором організувало Об’єднання лемків. Про це лемківською говіркою інформувала елеґантна афіша біля Центру культури ім. Богдана-Ігоря Антонича на Двориську. На презентацію 21 грудня прибуло майже 30 чоловік.
Зустріч відкрив голова ОЛ Еміль Гойсак, пояснюючи, що поняття «історія лемків» у заголовку Гальчакової книжки – невипадкове. Воно ширше від поняття «історія Лемківщини», тому дозволяє слідкувати за історією русинів-лемків як на їх «малому материку», так і у Воєводині, Україні, Канаді та США. Після кількох слів загальної характеристики своєї праці професор зосередився на питанні, яке визначив як «Бескидська війна в документах чехословацьких державних служб безпеки». За вихідний пункт узяв робочу гіпотезу про те, чи повість Яна Ґергарда «Заграви у Бескидах» може вистояти в зіставленні з історичними документами, створеними не котроюсь з двох воюючих сторін (українською чи польською), а третьою, в міру нейтральною, тобто чехословацькою. Питання, на погляд Гальчака, актуальне, тому що донині «бескидський» міф, на противагу всім іншим, існує.
Доповідач детально, наскільки дозволив час, розповів про це третє, несподіване джерело. Отож, Чехословаччина весь час стежила за процесом елімінації українців у польській державі в 1945–1947 рр. Від її імені це робили як чехословацькі шпигуни, так і члени створеної ними на Лемківщині розвідувальної мережі. Побачене й почуте вони передавали у своїх звітах до Праги. На думку Гальчака, ці звіти констатували ворожий стосунок Війська польського не до УПА, а до українського цивільного населення. «Картина ВП, відбита у звітах, жорстока, – підсумував дослідник з Зеленої Гори. – У їх світлі, Ґергардова картина не витримує критики і виявляється історичною фікцією. Публікація „Заграви у Бескидах” не має іншої цінності, ніж пропаґандистська. Попри те вона залишається у світогляді польських досліджень, хоч УПА не воювала з польською державою».
Почалася дискусія. Ідучи у слід за останнім поглядом Гальчака, Стефан Гладик доповнив його ствердженням, що сотня УПА під командуванням «Бродича» також не воювала проти польського населення на Лемківщині. Якщо б так було, такі польські поселення, як Одерне чи Фляша, перестали б існувати. А тимчасом, хоч і як прикро, власне такої дуже коректної щодо поляків поведінки УПА та ОУН на Лемківщині польські автори не хочуть бачити – їм до вподоби лише «волинський сценарій».
У світлі останньої констатації Гладика пролунало з залу питання про те, чому упівців не визнають у Польщі т.зв. «проклятими вояками». Адже вони воювали тільки проти польських і радянських комуністів, а це була боротьба, яка сприяла польській незалежності. Польські «прокляті» мають сьогодні власний справедливий культ, а упівці й далі залишаються несправедливо проклятими. У відповідь Гальчак рекомендував зважити на те, що, з одного боку, УПА таки не була у відношенні до поляків надто м’яка, не була також приязна і Польщі загалом, з другого боку, автори-поляки – це люди, підкорені українофобії.
Згодом узяв слово Іван Криницький, людина з великим досвідом (ще з часів початкового УСКТ). «Історію найкраще писати не скоріше, ніж 50 років після того, як відійдуть її учасники, проте в українсько-польському випадку спостерігаємо, що від багатьох подій минуло вже 100 таких років, однак антиукраїнство триває далі. Отож, треба чекати дій», – сказав цей уродженець залитого водою села Климківки. Він висловив думку, що доцільно шукати й інших, «третіх», свідчень, тобто вивчити російські та німецькі архіви.
«Так, щодо українсько-польських відносин загалом та в їх лемківському фраґменті час не приносить сподіваних змін», – погодився Гальчак. Причиною є колоніальний спосіб мислення польських істориків та публіцистів. Кожен представник колоніалізму називає повстанців бандитами. Тут із залу пролунало питання, чи сьогоднішня Лемківщина – це колоніальна територія. Автор «Історії лемків» відповів, що це предки українців у ХІV–XV ст. колонізували нинішню Лемківщину, тобто тодішню частину польської держави. Правда, це не відбувалося шляхом насильства, тому що то римо-католицькі єпископи та польська шляхта хотіли мати людей до праці і звернулися по колоністів з території на південь від смуги лемківських Карпат. Крім того, коли Польське Королівство завойовувало Галицько-Волинське князівство, Лемківщина не була заселена русинами, більша її частина не входила до складу цієї давньоукраїнської держави. «А це не так погано, що предки українців колонізували частину Польського Королівства…», – тут професор Гальчак заграв на цілком іншій ноті, ніж на почуванні себе жертвою польського насильства.
Цього вечора питань було багато. І було б їх ще більше, якщо б дозволив час, тому що історія лемків і Лемківщини викликає велике зацікавлення, а на цю тему видань малувато. Отож імовірно, що автор книжки невдовзі поділиться своїми знаннями також у Сяноці та Криниці. ■
