Ярослав Присташ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2011-06-18
{mosimage}
Roman Drozd, Bohdan Halczak, Dzieje Ukraińców w Polsce, Ukrainskie Towarzystwo Historyczne, Zielona Góra-Słupsk 2010, 208 S., wydanie I
Roman Drozd, Bohdan Halczak, , Dzieje Ukraińców w Polsce, Tyrsa, Warszawa 2010, 237 s., wydanie II
Члени Українського історичного товариства Роман Дрозд і Богдан Гальчак написали для польського читача і видали власним коштом книжку (І видання), яка показує історію українців у Польщі в 1921-1989 рр., тобто від схвалення конституції ІІ Речі Посполитої аж до кінця ПНР.
Ця публікація повинна бути основним джерелом знань для широкого читача про одну з національних меншин, яка проживає в Польщі. Автори показують інший тип сприйнятливості, вразливості, які бувають недоступні для польськоцентриcтських істориків.
{mosimage}
Це також перша польськомовна історія українців Польщі, ще й без ідеологічної риторики та антипольських фраґментів. Яскраво простежуються тенденції ставлення держави до національних меншин у міжвоєнний період та за часів “народної демократії”. У коротких, стислих розділах, зрозумілою, синтетичною мовою, науково-популярним стилем – без зайвих подробиць, які затемнювали б прозорість наративу, – можемо легко зорієнтуватися в усьому, що стосується українців у Польщі. Книжка побудована на чітких розділах, які представляють окремий період або важливу подію. Цей нарис повинен допомогти у взаєморозумінні поляків і українців, особливо, коли автори вживають спокійної, неаґресивної мови. У деяких випадках не бояться незручних тем і прямо засуджують дії української сторони. На підставі доступного викладу можемо знайти причини етнічної чистки на Волині в 1943-44 рр. чи ознайомитися з лемківською проблематикою, особливо перед ІІ Світовою війною.
Деякі питання звернули мою особливу увагу. На них хочу зосередитися – і застерігаю, що всі уваги й роздуми стосуватимуться першого видання. Отож, мені замало інформації про політичну еміґрацію УНР – так, нібито автори зосередилися на автохтонних українцях. У розділі 1.4. – про Підляшшя, Холмщину, Надсяння, Лемківщину в 1921-1939 рр. – непропорційно багато матеріалу про Лемківщину. Можна здогадатися, хто автор цього розділу, але півтори сторінки, присвячені трьом реґіонам, й аж десять – Лемківщині, – усе це виглядає несерйозно. Чи дійсно на Підляшші, Холмщині, u1053 Надсянні в 1921-1939 рр. не відбувалося нічого цікавого? Подібно, коли йдеться про політику ІІ Речі Посполитої, не згадано нічого про неоунію.
Цікавим здається ставлення українців до нападу нацистської Німеччини на Польщу. ОУН стрималася від підготовки повстання проти Польщі, УНДО ще в серпні 1939 р. підтримала Польщу, віце-маршалок Василь Мудрий задекларував, що українці як громадяни Польщі виконають свій обов’язок – і в польській армії державу захищало майже 112 тис. українських солдатів, з них загинуло 8 тис. Майже повсюдна байдужість українського суспільства до німецької окупації польська більшість вважала за зраду. Але тоді українцям помінявся лише… окупант, адже ІІ Річ Посполита не вважала українців рівноправними громадянами.
Мою увагу звернула теж проблема ставлення ОУН до Німеччини в 1939-1940 рр. і поділ ОУН. Тут варто було б написати хоч би два речення, що поділ в ОУН іноді мав форму силового конфлікту і взаємних розправ.
Як сенсація, звучить інформація, що ОУН під час атаки Німеччини на СРСР 1941 р. опанувала понад 200 місцевостей Західної України і запобігла екзекуціям у тюрмах КДБ та спробі збройного перехоплення Львова від Червоної армії. Тут не вдалося врятувати в’язнів кадебістських катівень.
Автори відважно пишуть про антисемітизм ОУН-Р (ОУН-революціонери), від якого оунівці відмовилися 1942 р. під час другої конференції. При темі СС “Галичина” бракує мені причетності (мнимої або й ні) Українського допомогового комітету (УДК) при наборі солдатів до цієї формації і взагалі ролі УДК, а також ген. Павла Шандрука в захисті Польщі 1939 р. та командуванні Українською національною армією.
У розділі 2.8. – “Польсько-український конфлікт” – добре показано ґенезу етнічної чистки Волині 1943-44 рр. Усе по суті почалося на Холмщині та Замойщині, де головну роль зіграв німецький чинник. АК 9-10 березня 1944 р. вчинила “наступ” на українців Холмщини, а польська акція “Burza” 1944 р., яка мала бути спрямована проти Червоної армії, фактично мала антиукраїнський характер. З операційної території АК українців… “евакуювали”.
Під час т.зв. “репатріації” українського населення в Україну вражають чехословацькі документи, особливо про погроми лемківських сіл Сяніцького повіту 1946 р. – і це не тільки стосується Завадки-Морохівської (с. 97). У розділі виразно видно безчинність, а навіть ворожість чехословацьких служб. Про умови виселення українців з Польщі в 1945-46 рр. свідчить втручання польського Міністерства здоров’я ПНР, яке вважало недопустимим транспортування людей восени й узимку у відкритих вагонах. Слід додати, що зауваження відомства залишилося без реакції. У підсумку виселених українців до свого “материка” подано тільки лемків, а скільки бойків, холмщаків, галичан виселено – про це не дізнаємося (99 с.)! Далі з монографії взнаємо, що на 488 тис. виселених українців до Польщі повернулося приблизно тільки 10 тис. Ще в 50-і рр. з Радянської Галичини насильно виселено 55 тис. українців у степи України.
Як авторську стилістичну неточність можна потрактувати інформацію про арешт і смерть владики Йосафата Коциловського – у примітці на 100 с. подано правильну дату – 1947 р., а на 101 с. пишеться, що 1946-го його арештували і через кілька років (тобто більше ніж один рік) він помер.
Цінною та маловідомою інформацією є факт спроби захисту своїх вірян-українців від акції “Вісла” протестантськими Церквами (103 с.). На захист вірних братньої Церкви Римо-католицька церква не спромоглася, хоч би в ім’я християнських вартостей.
На 109 с. можемо прочитати перелік знищених польськими збройними формуваннями сіл та вбитих українських жителів у 1945-47 рр. Як велику сенсацію можна відібрати порозуміння між УПА та польськими поаківськими формуваннями при захисті українців від виселення в Україну. Спільними силами 1946 р. атаковано не тільки відомий Грубешів, але й Вербковиці, звідки йшли ешелони з примусово виселеними селянами в Україну.
Б. Гальчак і Р. Дрозд ясно довели, що причиною акції “Вісла” була асиміляція українців. Бачимо це на основі висловів ген. С. Моссора та інших документів. Так само не дасться вкрити, що ініціатором депортації була польська комуністична влада, а СРСР лише це прийняв до відома і не хотів більше приймати українців до себе. Як виникає з книжки, акція “Вісла” не закінчилася 1947 р. Навіть 1952 р. українців, які повернулися на Холмщину, ще раз виселено з тими, які залишилися. Підсумок антиукраїнської акції 1947 р. видно на таблицях книжки: а з них виникає, що було кілька сіл “на Заході” з повністю українським населенням (137 с.). На залишених землях до 1989 р. знищено 240 церков – останні 1987 р. Важливим пунктом щодо акції “Вісла” є розвінчання міфів, які творила польська комуністична пропаґанда і які тепер надалі підтримують зацікавлені сили.
Стосовно умов життя українців на т.зв. “повернених землях” важливим є ставлення місцевого населення до українців. Ошелешує інформація про загрозу антиукраїнських погромів 1959 р. в Кошалінському воєвідстві.
На основі демографічних даних автори показали, що українці в Польщі ще 1963 р. були майже виключно рільниками (90%). Тож, можна оцінити, який цивілізаційний стрибок ми зробили (звичайно це не заслуга Народної Польщі…).
Окремий розділ – про Північне Підляшшя – має серйозну помилку. Підляські говірки не є наближеними до української мови, як пишуть автори монографії. Підляські говірки – це хоч і є діалектна, але українська мова. Мовна карта діалектів української мови виразно зараховує їх до української мови. Тільки частина Північного Підляшшя (на північ від Більська-Підляського, Гайнівки) зараховується до білоруської. У діалектології є перехідні говори, але якщо говоримо про українців на Північному Підляшші, то в діалектологічних атласах кордони є виразні. Звичайно, серед місцевого населення був низький рівень національної свідомості, тому йшла боротьба за душі. Результати маємо сьогодні: частина людей спілкується українським діалектом, а почувається або білорусами, або поляками, або українцями.
Повоєнне життя, відродження культурного та організованого існування могло вільно розвиватися вже після політичних змін 1989 р., проте 1988 р. “Солідарність” помітила національні меншини і створила комісію співпраці з національними меншинами з головою Мареком Едельманом.
На конференції про національні меншини в Люблині 2010 р. проф. Ґжеґож Януш вирахував, що згідно з демографічною динамікою українців у Польщі повинно бути майже 245 тис. Автори подають 300 тис. осіб українського походження на основі документів комуністичних органів, але не враховують еміґрацію. Для мене більш вірогідне число Януша, але тут подається походження. На мою думку, свідомих членів української національної меншини буде не більше як 100 тис. Що іншого – почуття походження, а ще іншою є самосвідомість.
Підсумовуючи – це цінна позиція і варта популяризації серед поляків. Видавець не зміг уникнути коректорських помилок, але в другому виданні, випущеному “Тирсою”, ці помилки вже виправлені, тож нема потреби до цього чіплятися. Основний закид до першого видавця – він не подбав, щоб проілюструвати видання, це частково виправлене в другому виданні. До авторів прохання, щоб наступним разом не забували про українську культуру в Польщі.
“Наше слово” №25, 19 червня 2011 року {moscomment}
