Анна Коженьовська-Бігун ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2010-06-03
{mosimage}
Timothy Snyder: Czerwony Książę. Warszawa: Świat Książki 2010, s. 365.
Жили собі двоє братів. Походили вони зі шляхетного роду цісарів та королів, званого Габсбурґа ми. Виховувалися під сонцем імперії, якою володів старий і – могло б здаватися – безсмертний цісар Франц Йосиф І. Імперія була така велика, як і честолюбність її владарів, але помаленьку втрачала свої впливи, а разом з ними зменшувалися і плани численних родичів, розкинутих долею і матримоніальними зв’язками по всій Європі.
Настав час неспокою, який бурхливо змінив обличчя континенту. З’явилися націоналізми, демократизми й інші, до сих пір не знані ізми. Словом – перед старою інтернаціональною династією постали нові виклики. Щоб їх подолати, один брат став поляком, а другий – українцем…
Тут можна закінчити казку, бо історія, яку розповідає Тімоті Снайдер у своїй найновішій книжці “Червоний князь”, є тільки формально казкою. Насправді це детективний роман, повний пристрасті, конфліктів, великих інтриґ та імперської боротьби за владу. Американський професор черговий раз вишукує для нас і вчить нас частини нашої власної історії, про яку ми ніколи не чули, а, може, навіть не були цікаві почути, бо нашу увагу відвертали постійні сварки на постійні, ті самі теми. Подібно як у випадку попередньої книжки, про Генрика Юзевського, автор у непотребі історії віднаходить захопливих персонажів, людей, які могли б стати зразками чи навіть авторитетами для сучасників. Показує, що дивлячись на історію, можна змінити перспективу. А змінивши перспективу, можна побачити чимало цікавих явищ і процесів та відмовитися від фіксованої, стандартної оцінки минулого. Книжка Снайдера, крім суто історичних фактів, показує ціле тогочасне суспільне й побутове тло. Вона повна анекдотів, екскурсів, навіть пліток і припущень. Т. Снайдер представляє одну з гілок роду Габсбурґів, яка зрозуміла, що для того, щоб вижити в нових історичних умовах, треба до них пристосуватися. Час багатокультурних імперій закінчився, починалася ера сучасних національних держав. Але чи це означає, що кінчиться також час Габсбурґів? Звичайно, ні! Вистачить залишити цісарський престол і стати королями окремих націо нальних держав. Членів роду багато, а влада так і залишиться в габсбурзьких руках. Ця ідея була до вподоби передусім тим габсбурзьким князям, які в черзі до спадкоємства стояли досить далеко. Швидко і добре зрозумів її архікнязь Степан. Майбутнє королівство побачив у Польщі, тож і почав своїх дітей змалку навчати польської мови, а пізніше – організовувати шлюби своїх доньок з польськими можновладцями, навіть за ціну втрати віденських привілеїв. Підготовляв себе і старшого сина Альбрехта на королів Польщі. Батьківський урок добре зрозумів молодший син Вільгельм фон Габсбурґ, якому, знову ж таки, далеко було до можливого польського спадкоємства. Молодий аристократ знайшов свій власний терен, державу, яку може створити і нею володіти – Україну. “Степан став поляком, очікуючи, що виникне нова коронна держава. Вільгельм стався українцем очікуючи, що виникне нова нація”.
Народження ідеї
Вибухла І Світова війна. Вільгельм попросив про командування караулом у полку, який складався здебільшого з українців. Під уніформу вдягнув українську вишиванку, говорив українською, роздав людям синьо- жовті нарукавні пов’язки і просив солдатів, щоб іменували його Василем. Саме тоді поляки назвали його “червоним князем”, оскільки українці були найбіднішим прошарком суспільства і його підтримка асоціювалася з соціалістичними ідеями. А коли в українській сорочці він привітав митрополита Шептицького на львівському вокзалі, українці назвали його Василем Вишиваним. Саме він очолив Український леґіон, який незабаром перейменовано на Українських січових стрільців. Популярність Вільгельма між українцями почала лякати німецького союзника Габсбурґів – передусім тому, що він безпосередньо загрожував пануванню гетьмана Скоропадського, а плітки про коронацію Василя Вишиваного з’являлися дедалі частіше. Українське королівство було майже під рукою… Професор Снайдер з особливим шармом описує всі нюанси тогочасної європейської політики і надзвичайно зрозумілим чином пояснює ситуацію на різних фронтах та її безпосередній вплив на персональні рішення великих акторів воєнного театру. Факти, які найчастіше викликають позіхання за шкільною партою, в інтерпретації американського історика звучать як сценарій сенсаційного фільму.
Для молодого Габсбурґа українська справа виявилася чимось значно більшим, аніж самі амбіції бути наслідником цісарського трону. Він емоційно зв’язався з людьми та історією і культурою тієї землі. Його метою була будова української нації: “Є тільки дві можливості: або противникові вдасться мене звідси викинути і він буде русифікувати, або мені вдасться тут залишитися і я буду українізувати”. Робив усе, щоб цю мету осягнути, навіть якщо це означало виступити проти айстро-угорської армії. Ніколи не став королем України. Відень не використав малого шансу, а пізніше було вже запізно. Час монархів у Європі минув. Старі держави скидали їх з престолів або обмежували їхню владу, молоді вибирали шлях республіки. Вільгельм постійно боровся за українську справу, незважаючи на інтереси власної “польської” сім’ї. У Снайдера міжвоєнна Європа змінюється як калейдоскоп, за кожним разом презентуючи нову систему кшталтів і кольорів – з тим, що барвами, які переважають, є червона, біла й брунатна… Зрештою, автор використовує цікавий трюк, називаючи чергові розділи різними кольорами. Отже, перший розділ, озаглавлений “Царський сон”, позначено кольором золотим, а дитинство Вільгельма – блакитним. Є розділ сірий, ліловий, помаранчевий…
Смерть ідеї
У 30-х рр. минулого століття ще раз з’явився шанс реставрації Габсбурґів. Ефективно працював над цим спадкоємець престолу Отто фон Габсбурґ та його мати Зита. Його повернення відкрило б також можливості іншим членам династії. Та несподівано, як на замовлення, 1934 р. вибух скандал міжнародного масштабу з Вільгельмом у головній ролі. Вільгельм, який з моральної точки зори почував себе й поводився аж надто вільно як на стандарти своєї епохи, не приховуючи свого бісексуалізму та показуючись з коханками обох статей, став жертвою фінансової інтриґи з сексуальним підтекстом. Мусив утікати з Франції до Австрії, а вся родина назавжди попрощалася з мрією про царську корону. Після компрометації і з вироком ув’язнення якийсь час залишався на узбіччі великої політики. Найгірше однак для нього було те, що він утратив зв’язок з українським націоналістичним рухом.
Роки ІІ Світової війни принесли “польсько-українським” Габсбурґам чимало випробувань. Вільгельм протягом якогось часу бачив у фашизмі шанс для реалізації своїх планів. Однак бачення світу, яке несла з собою ця ідеологія, не вписувалося у Вільгельмове розуміння нації і держави. Пізніше “червоний князь” займався підпільною діяльністю. Йому вдалося відновити зв’язки з українцями. Почав знову підтримувати ідею самостійної України і жодним чином не хотів погодитися на її майбутнє в рамках Радянського Союзу. Проте повоєнна Австрія не була цілком незалежною державою. Поділена на окупаційні зони, вона стала тереном простих операцій Червоної армії, якій вдалося арештувати близьких співпрацівників Вільгельма. Радянські солдати 1947 р. на віденській вулиці схопили і його самого, посадили в літак і привезли до СРСР. Допитуваний жахливим чином, він помер у тюремній лікарні. Його брата Альбрехта, якого в Польщі звали Каролем Ольбрахтом, тортурувало ґестапо. Альбрехт не хотів признатися, що він – німець. Потрапив до концтабору, з якого вийшов паралізований і без одного ока. Його маєток конфіскували фашисти. Після війни польські комуністи потрактували його як німця. Він еміґрував до Швеції, де помер 1951 р. До сьогодні в маленькій квартирі палацу в Живці живе Марія-Кристина Габсбурґ – донька Альбрехта (тобто польського полковника) і племінниця Вільгельма (тобто українського полковника). А у Львові на площі Василя Вишиваного граються діти…
На обкладинці книжки поміщено цитату з Нормана Дейвіса: “Тімоті Снайдер довів, що вміє розповісти добру історію – яскраво й захопливо”. Ми можемо ще додати – глибоко й зворушливо…
“Наше слово” №23, 6 червня 2010 року {moscomment}
