(гс) ■ УКРАЇНА ■ №6, 2016-02-07
Популярний український історик Андрій Портнов у середині січня презентував у Варшаві свій погляд на сучасну українську історичну політику, а також на процеси, що проходять в Україні. Зустріч відбулася в Українському домі, а її ініціатором був міґранський Фонд «Наш вибір».
Україна там, де влада
Багато оглядачів західного світу переконані, що конфлікт в Україні може пояснити етнічна карта держави чи мовна ідентифікація її громадян. На думку Андрія Портнова, це спрощення ситуації. Такі межі можна якраз визначати в Бельгії чи Швейцарії, де етнічні кордони мають кількасотлітню історію. В Україні має місце своєрідна мовно-історично-релігійна суміш, яка насправді нічого не пояснює. Війна в Україні, скоєні злочини і, врешті, убивства – це наслідок ідентифікаційної історії людей, проте вона не проходить за етнічними розмежуваннями. За Портновим, не міфи Степана Бандери чи Великої Вітчизняної війни довели до того, що люди сьогодні один одного вбивають. За цю ситуацію відповідають зорганізовані одиниці, які мали зброю в руках і скористалися «відсутністю» держави в суспільних процесах. Коли держава туди повернулась, тоді повернувся контроль і ситуація змінилась. Як приклад історик наводить ситуацію в Дніпропетровську. Сьогодні це місто не входить до складу сепаратистських утворень, але не тому, що було більш українським. «Там, де держава привернула свою владу, там сьогодні є Україна», – сказав Портнов. Сьогодні вона є в Одесі і Харкові, оскільки в тих містах вдалося звільнити державні адміністрації, чого не вдалося зробити в Донецьку чи Луганську.
Портрети і вулиці
Історик віднісся й до демонізованих (особливо у Польщі) портретів С. Бандери чи символіки червоно-чорних прапорів, які появилися на українських протестах. Аналітик переконаний, що справа вимагає окремого дослідження, але портрети Бандери чи письменника Василя Стуса на Майдані часто символізували не до кінця ці постаті, а щось, що люди собі придумали, – наприклад, протистояння російській аґресії та пропаґанді. Олігарх Ігор Коломийський, який причинився до стабілізації ситуації в Дніпропетровську і свого часу одягав футболку з написом «жидо-бандерівець», робив це не з вірою в ідеали С. Бандери, а з метою демонстрації антипутінської постави: «Бандера радше би не толерував російськомовних представників у Правому секторі». Портнов наголошував, що сучасного правого радикалізму не слід пов’язувати з мовою, яка в історії цього руху становила дуже важливий фактор. Українські націоналісти в минулому говорили, що без української мови не може бути українського народу, а сьогодні для декого така ситуація може бути дійсною.
Гість говорив про те, що ніхто в Україні сьогодні не знає, що робити з такою специфікою і яку історичну політику вести. Після Майдану, наприклад, прийнято декомунізаційні закони. Знову-таки в Польщі істерику викликала їх складова у вигляді визнання боротьби УПА за незалежність держави. Однак одна з головних цілей тих законів полягає в заміні радянських і часто прямо антиукраїнських героїв – сучасними. Але вже в Дніпропетровську назви головного проспекту таки не вдалося змінити – з проспекту комуніста Михайла Калініна на проспект героя Небесної сотні Сергія Нігояна, хоч документи в цій справі були прийняті. Табличок з назвою вулиці немає, ніхто не попрацював також над суспільним акцептуванням зміни. Влада прийняла й мовний закон, який зобов’язує службовців володіти українською мовою, але досі є багато міністрів, які просто української мови не знають. З формального пункту це порушення чинного законодавства. Тими прикладами Портнов ілюстрував слабкість схвалюваних правових актів. На його думку, вони швидше мають характер декларації та політичних жестів. Прийняті вреґулювання згадують і про перенесення архівних документів до Інституту національної пам’яті, але установа не володіє для цього відповідними ресурсами та навіть приміщеннями. В Україні заборонена пропаґанда комуністичного і фашистського режимів, водночас не з’ясовано, чи емблема В. Леніна на футболці є таким порушенням. Тому поки що виконання закону перенесено на наступні два роки. З іншого боку, якщо в ньому боротьба УПА визнана боротьбою за незалежність України, то вже її члени не зрівняні з радянськими ветеранами і не надано їм спеціальних фінансових виплат. Портнов вважає це доказом, що декомунізацію використовують лише як політичний засіб.
Свої проблеми є й на польсько-українському відрізку. Українська сторона не розуміє, наскільки важливим питанням для сусідів є справа трагедії поляків на Волині в 40 рр. ХХ ст. Київська владна еліта зосереджена на політичних та економічних питаннях і не розробляє стратегії щодо історичних питань. Портнов переконаний, що це помилка, оскільки трагічне минуле постійно «виринає» в польсько-українських відносинах і, що важливіше, воно «кружляє» навколо роками не вирішених справ. З іншого боку, історик переконує, що польська сторона, багатша і більш розвинута в цьому зіставленні, повинна зрозуміти, що рівноправний діалог поки що неможливий. Щораз частіші спроби польської сторони змусити до чогось українську сторону історик назвав неправильними і немудрими.
Непотрібний Донбас
Оглядач також ствердив, що сьогодні не існує в Україні стратегія для вирішення проблеми Донбасу. Підхід до цього реґіону водночас показує, що внутрішній український діалог є набагато складніший, ніж навіть зовнішній з Польщею. У провідних мас-медіа в контексті Донбасу говориться в основному про злочинність сепаратистів. Така очевидна оптика є деструктивною. Що важливо, її «підігріває» частина українських інтелектуалістів. «Тут є найбільша загроза для суспільства, яке до кінця не знає, куди йде після Майдану», – відзначав А. Портнов. Історик зауважив, що влада не шукає реального підходу до Донбасу, бо його просто не потребує: «Вони вимагають санкцій для Росії, а з Донбасом у межах України їх просто не буде». Донбас не є електоратом правих чи правоцентристських партій, які сьогодні при владі. Там немає бізнесу й еліт, близьких до Києва, а існують лише ті, пов’язані з колишнім президентом та олігархами з його кола. «Тому навесні 2014 р. Київ набагато слабше боровся за Донецьк, ніж реально міг», – констатував А. Портнов. Історик вважає, що насправді це не була війна за Донбас, а боротьба, розрахована на затримку російської аґресії, оскільки Владимір Путін хотів загарбати більшу частину української території. Зараз ключовою, однак, стає політика стосовно людей, які пережили війну. А. Портнов переконаний, що Києву буде важко працювати з людьми, що залишилися на території, контрольованій сепаратистами. Випрацьовувати моделі функціонування на майбутнє можна було на досвіді Краматорська чи Маріуполя, які якийсь час перебували на їхньому боці. Але, на жаль, сьогодні ніхто таких досліджень не проводить. Сепаратисти, у свою чергу, самі офіційно заявляють, що позбавлений контролю державний кордон з Росією – це справа їх виживання. Отже, саме східний кордон, в оцінці історика, сьогодні становить головний виклик для української влади. «Спочатку питання кордону, а щойно потім можна підходити до вирішування всіх інших», – так вважає А. Портнов. Однак Україна, співпрацюючи з Європою і НАТО, якось не може цього кордону привернути. Водночас, справа окупованого Криму і його можливого повернення в межі України стане реальною тільки за умови розпаду Російської Федерації.
