Листи Мирослава Левицького до дружини Галини ■ КРИНИЦЯ ■ 2009-03-19
(фрагменти)
{mosimage}
Варшава, 4 серпня’86, вечір
Кохана Галю, Сонечко Моє!
Вперше за довгий час з великим болем стеляться на папір мої думки та почуття. Я просто не можу погодитися з тим, що наші серця, які палають незрозумілим для оточуючих коханням, лукавими цього світу розділені величезною далеччю. І це не стільки географічна далеч… Нині, коли я йшов з редакції звичною дорогою, то мені здавалося, що поспішаю на зупинку “нашого”, львівського тролейбуса, щоб уже за мить у синяві Твоїх оченят, моя Голубко, знайти велику любов та віру, щоб відчути щирість та теплоту Твого поцілунку, щоб бути натхненим Твоєю життєрадісною усмішкою, щоб возвеличитися багатством Твоєї душі.
—
Варшава, 22 вересня 1986 р.
Кохана Галю, Скарбе Мій!
У понеділок з великою тривогою я запитував Всевишнього: чому мовчить Любка моя мила? А вже в четвер, на превелику мою радість, знайшов я повідомлення, що до мене прийшов поручений лист. Я немов на крилах полетів на пошту, бо не сумнівався, що це Ти мені написала. Якою ж була моя радість, коли в одному з Твоїх листів, що того дня на мене чекали, знайшов я потрібні нам документи.
У ту мить мені здавалося, що момент нашої зустрічі вже так близько-близько… У мене саме тоді були гості, проте я не міг їх прийняти як належить, бо перед моїми очима все стояли картини нашого, хоч і може нелегкого, але дуже цікавого і величавого майбутнього. Всюди бачив я Твій, Зозуленько, образ, всюди чув Твій сміх, що має велику чудодійну силу лікувати зболену душу.
Не гаючи ні хвилини у п’ятницю надав я нашій справі хід. На понеділок (29 вересня) Твої документи офіційно будуть перекладені на польську мову і тоді ж я віднесу їх, щоб нам видали потрібну для вінчання довідку. Щоб я міг отримати її на руки, вона мусить аж цілий місяць відлежатися. А потім буде ще один переклад документів – на російську мову, хоч формально придалося б перекласти їх на українську, бо ж ми вінчатимемося не де-небудь, а в українському Львові.. Але не хочу створювати додаткової затримки в консульстві СРСР (…)
Чотири роки тому Єжи Гарасимович, по суті найбільший сучасний польський поет, родом з Гуцульщини, про якого я вже Тобі розказував, в інтерв’ю для “Нашого слова” сказав: “Я поет двох народів…”. У серпні “Ґазета краковська” надрукувала інтерв’ю, де він говорить, що українці (у Польщі), які користають з польського гостинного(?!) столу, не вміють при ньому поводитися, не знають засад етики. Стан цей негайно потрібно змінити, – говорив далі краківському виданню Гарасимович. Що це має означати? Що це віщує? Часто приходиться нам ставити такі, по суті риторичні, запитання. (…)
Навколо нашого майбутнього зв’язку вже наробилося трішки пліток, які докотилися також і до моєї мами. У такій ситуації я сказав мамі про нас. Вони також не хочуть повірити, що ми після трьох зустрічей, трьох днів знайомства вирішили повінчатися. Інших про деталі нашого знайомства та нашого рішення про поєднання наших життєвих шляхів не втаємничую. Всіх по-пліткарському зацікавлених нами відсилаю до детального студіювання “Нашого слова”, кажучи, що там все можна прочитати. Але в ефект такої агітації за читання “Слова”, правду кажучи, не дуже-то вірю… (…)
Листи шли мені нормальною поштою, а не порученою. Це зайве. Тепер, коли ми вже “засвітилися”, то і без поручення наші листи будуть іти.
А коли на зворотній адресі написано не Галя, а Галина, то я відчуваю дивний повів холоду, пані Галю…
—
Варшава, 6 червня 1987 р.
Дорогенька, Кохана Галю!
Трішечки я займався столяркою. Вправляюся, щоб незалежно від того, де ми в житті опинимось, нашу хату своїми руками зробити такою, щоб завжди була теплою для нас і привітною для наших гостей. Навіть і для тих, які в силу морального занепаду не гідні будуть гостювати в ній. Але і для них має бути місце, щоб вони бачили, що є справжньою цінністю у людському житті. (…)
Я Тобі вже можливо писав, а може й ні, як мене міцно позлостив дехто з нашої редакційної горстки, міркуючи вголос, що ж Ти, моя Кохана, Божественна, повинна привести як посаг… Я від таких міркувань довго не міг зі злості знайти собі місця. Але з подібними випадками і з явними ідіотами не один раз мені вже приходилося зустрічатись. І знаючи вже трошки життя, боюся, що не один раз прийдеться нам ще зустрітись… Мабуть не безпідставно у народі кажуть, що без дурнів цей світ був би нецікавий. (…)
А коли Ти, моє Золото, почнеш писати не лише цікаві листи, а й такі ж цікаві статті.? У Тебе є і багатство образу, і свобода вислову. Тільки трішечки треба довести (так виникає з Твоїх, Кохана пані Левицька, листів) до блиску стиль. Це однак не найважливіше, бо це дається працею. Найважливіше – іскра Божа, яка у Тебе є! І ти не повинна, а точніше, не маєш права, закопувати даного Тобі Всевишнім таланту.
—
Скарбе Божественний!
Немає у мене ані однієї миті, у якій Ти не була б у мене на гадці. Навіть коли пишу або читаю, то мимоволі перериваєш мою зайнятість і чаруєш мене своєю натхненною усмішкою. А головне – гартуєш мене силою своєї волі. Я Тобі глибоко за це дякую.
Спочатку міцно хочу попросити в Тебе пробачення, що посмів аж дев’ять днів мовчати. У перші чотири дні, окрім високих слів про щире кохання, я не мав нічого конкретного Тобі, Кохана, сказати. У понеділок у Спілці журналістів я записався на курс англійської та сер-бо-хорватської мов. У вівторок я був на заняттях. А вже у четвер мусив писати заяви, щоб мене відрахували з тих курсів. На щастя, хоч і зі скрипом, але гроші за курси мені повернули. Справа в тому, що я, приймаючи рішення, не порадився з керівництвом. Воно каже, що мене найближчим часом чекатиме багато відряджень. А коли два або три рази на місяць пропущу заняття, то це вже не робота… Мов будемо вчитися разом. Маємо для того всі можливості.
У п’ятницю раненько я поїхав у відрядження до Ольштина на вчительську конференцію. До Варшави я щойно нині вранці повернувся. В Ольштині я зустрівся з Левицькими. Братова дружина, як завжди, була холодна і мовчазна у відношенні до мене. Брат прийняв мене тепло, по-родинному…
Конференція, на якій я був, на думку більшості тих, з ким я розмовляв, була винятково невдалою. У неділю був я у батьків, у понеділок – у двох школах, де діти вчаться української мови. Враження від цих відвідини у мене мішані. З нахилом до сумних. (…)
До зустрічі, Кохана. (…)
P.S. На ольштинській вчительській конференції дві мої колежанки-вчительки були міцно захоплені Твоєю красою. Бажали нам кохання такого, яким воно у нас насправді є.
Редактор обіцяв, що в наступному тижні має щось там дізнатися про наші житлові справи. Начебто йде лист за листом у справі приміщення, яке вже приблизно рік стоїть порожнім поряд з нашою редакцією.
Інколи маю того всього досить і хочу їхати кудись у світи. З другого боку, свідомість, що я потрібний надвіслянським українцям, слова подяки за моє писання, які лунають від вчителів, не дозволяють мені зробити такого кроку (…)
І ще одне: людина йде крізь життя, наштовхуючись на тернисті колючки помилок. І тільки йолопи роблять це свідомо. Кожна інша людина робить так або з перевтоми, або через безграмотність.
Надзвичайно гарну цитату знайшов я в “Літературній”:
“Блаженний той, що може горіти,
Бо після нього залишиться попіл,
А не гній…”
Кохана, вір, що після тих, хто кидає на шляху нашого кохання колоди, залишаться скирти гною, на якому навіть хліб не захоче рости. Вони ж, відкинувши Бога, зненавиджені народами, не минуть призначеної їм покути.
—
Михаловичі, 25 січня 1988 р.
Моя Княгине!
Коли Ти, Божественна, зайшла у вагон, я довго стояв перед шлагбаумом. Думав, може вийде, щоб ще раз усміхнутися. На мить я пішов підбити відрядження і купити білет. Прийшов десь на п’ять хвилин перед відправленням поїзда. Поїзд запізнювався. Коли він рушив, мені покотилась сльоза.
Здавалося, буду бігти за поїздом. Однак ні! Якась невидима сила примусила мене втікати від місця нашого прощання, мовляв, мені треба подалі від проклятої дійсності, щоб вона не затьмарювала моїх мрій.
А мріяв я, що Галя поїхала не за кордон, де пасуться голодні, ворожі до всього чистого і високого собаки, а просто до батьків у гості. Завтра, може післязавтра вона знову повернеться. Це ж так близько!
Навіки Твій Мирослав.
Чекаю листів. Чекаю Тебе. Чекаю Твоєї життєрадісної усмішки…
“Наше слово” №12, 22 березня 2009 року {moscomment}
