Мирослав Левицький ■ УКРАЇНА ■ 2010-04-09
В Україні формування уряду та призначення Дмитра Табачника міністром освіти надалі викликає емоції та неприйняття. Недалеко від нього втік не відомий широкому загалові новий міністр культури, уродженець галицького Дрогобича, випускник Київської консерваторії Михайло Кулиняк.
Одним із перших його рішень було звільнення керівника Шевченківського національного заповідника в Каневі Мар’яна Піняка. Справа в тому, що наближена нині до нового президента Лариса Скорик запропонувала йому, щоб, всупереч положенню про Національну державну премію імені Тараса Шевченка, цьогорічних її лауреатів нагороджувати не в Києві, у Національній опері, а в Каневі.
Однак музей на Чернечій горі поки що перебуває у ремонті у зв’язку з підготовкою до відзначення 150-річчя з дня повернення праху Великого Кобзаря. За свідченням очевидців, на церемонії було холодно, а президентові та всім іншим довелося мерзнути. І за це “полетіла” голова директора музею. Новий міністр пообіцяв кадрові зміни і в інших закладах культури. Це серед діячів культури викликає розгубленість, а в середовищі аналітиків багато запитань.
Згодом стало відомо, що новий міністр культури зробив ще один крок, який шокував мислячих людей. Він не наважувався ввійти в кабінет, який нещодавно залишив греко- католик Василь Вовкун, допоки там не покропили свяченою водою отці з Києво-Печерської лаври. Віра є особистою, навіть, можна сказати, інтимною справою. А показ у телебаченні виганяння “злого духа” попередника – це вже цинічна політика. Це демонстрація новій владі, що вона повністю може покладатися на нового міністра в реалізації нової політики і духовності.
{mosimage}Гість цікавого проекту “Європейський досвід: Польща”, започаткованого 13 березня в Києві Польським інститутом та київською книгарнею “Є” (за підтримки часопису “Український тиждень”), колишній міністр культури (2002-2005 рр.) Вальдемар Домбровський, не приховував, що нині склалася така ситуація, коли до політики йдуть переважно ті, хто не міг реалізувати себе в інших галузях. За його оцінкою, політика може ефективно служити нації, коли до неї підуть люди з політичним талантом, а не випадкові особи. Особливо відчутним є нерозуміння економістами культури як чинника безсмертності народу, адже вони за цифрами, які повинні сходитися, нічого більше не бачать. З математиками та з фізиками (екс -міністр за освітою інженер-електронник) він знаходив спільну мову, а от з економістами – ні.
Слухаючи його виступ, мені здавалося, що це натяк на ситуацію в Україні. Виявляється – ні. Отож, йому дорікнули, що на проведення у світі року Шопена було видано невиправдано багато грошей. Відповідь на цей закид, як на мій погляд, була блискучою: на представлення у світі Шопена, спадщина якого є вічною, було витрачено всього половину вартості одного з шести стадіонів, які будуються для Євро-2012, і які, у першу чергу, є втіленням амбіцій та дочасної спраги за видовиськами. Оплески, які після цього пролунали в залі київської книгарні “Є”, свідчать, що в Україні такі перегини також сприймаються дуже боляче. Тим паче, що всі нюанси цьогорічного вручення Національної премії ім. Тараса Шевченка – яскравий доказ того, що нині в Україні до людей з непересічним творчим талантом ставляться як до життєво безпорадного і соціально непрестижного прошарку.
Культура – це не галузь (як намагаються її трактувати чиновники), а загальнонаціональне явище, – повторив відому діячам культури і неприйнятну бюрократам істину гість з Варшави та поділився з українцями своїм досвідом: “Прийшовши в уряд, я доводив, що в культурі доти не буде позитивних змін, доки інші члени уряду не стануть сприймати міністра культури як одного з найважливіших його членів. Головне завдання міністра культури – зуміти переконати міністра фінансів щодо ролі культури в житі нації та у функціонуванні держави. Найбільшою проблемою молодих демократій є те, що серед панівного прошарку немає розуміння території спільного добра”. “Нині завданнями української культурної еліти є переконати політиків, що в житті немає цілей вищих, як будова території спільного блага”, – радив українцям В. Домбровський. І підказував, що повинно бути найважливішим у діяльності міністерства культури: “Сенс міністерства – підтримувати ці сектори ринку, які сприяють розвитку національної культури та протидіяти тим секторам ринку, які нищать національну культуру. Одним з інструментів підтримки культури в нас є Національна бібліотека”. А в українській реальності в тому питанні, на жаль, треба ставити три великі крапки…
Вальдемару Домбровському належить ряд ініціатив. За його підтримки створені Інститут книги, Театральний інститут та Інститут кіномистецтва Польщі. Він також є засновником міжнародної мистецької стипендії “Ґауде Полонія” (“Радуйся, Польще”) для підтримки молодих митців. Про цю стипендію її засновник розповідає: “Я створив цю стипендію перш за все з думкою про Україну. Ми хоч ще і не є настільки багатою країною, як інші європейські держави, проте вже не бідною, щоб думати не лише про себе і не тільки за себе нести відповідальність. Мені здається, що Польща та польська нація має особливу відповідальність за долю східних сусідів. Ця стипендія це своєрідний мій моральний борг. У молодості я отримував такі стипендії від німців, англійців, американців. Це дозволило зрозуміти мені не лише сенс демократії, а й відчути її. І коли я нині маю такі можливості, то я повинен надати такий шанс молодим українцям та білорусам, який свого часу був даний мені. Однак я поставив умову, що апаратники не можуть делеґувати людей, а лише авторитетні у відповідних галузях люди. Стипендіати, які до нас їдуть, отримують солідні гроші та повне утримання. За час перебування на такій стипендії можна написати лише один вірш, одну картину. Головне, щоб пізнати сенс сучасної польськості як частину сучасної європейськості. “Ґауде Полонія” – також моя особиста радість, що можу таку допомогу українцям запропонувати”.
Якщо бути об’єктивним, то такі стипендії – не лише допомога, а засіб формування свого лобі. Практика показує, що особи, які мали стипендії чи ґранти від Польщі, стають гарячими адвокатами Польщі. На жаль, з українського боку не спостерігається такої практики, хоча про потребу формування проукраїнського лобі багато говориться і в МЗС, і на рівні громадських організацій.
“Наше слово” №15, 11 квітня 2010 року {moscomment}
