Богдан Гук ■ РЕПОРТАЖ ■ №38, 2012-09-16

500 чи 65-річчя?
В усьому світі такі дати бувають лише раз в історії кожного старовинного села. П’ять століть тому – це початок ХVI ст.У Європі починалося формування ранньомодерних культур, суспільств і держав. Спадщина цього періоду в більшості місць континенту доступна, нею дорожать, її знають і поважають. Вона часто становить одне з джерел багатства сучасних мешканців такого села «п’ятсотлітка».
Майже кожен культурний громадянин Польщі знає про існування Команчі. Важко відповісти, завдяки чому інформаційні обставини склалися для неї так гарно, проте село з-над Ославиці – дуже відоме. Кожен, хто їхав туди на відзначення 500-річчя її локації, міг сподіватися зустрічі з місцевою традицією. У скількох же музеях експонати з Команчі видніють на чільних місцях! У скількох приватних збірках найпишніший одяг належить колишнім команчанкам, які йшли до церкви зі знаками космосу довкола шиї – кривульками… Правда, турист міг знати також про депортації у 40-х роках ХХ ст. Вони змінили культурну картину східної частини Лемківщини, але в цьому контексті історія Команчі й становить особливість: тут залишилося найбільше автохтонів-українців на всю околицю. Після 1947 р. в село прибуло й залишилося багато поляків. Міжнаціональні відносини склалися непогано. Навіть просто добре.
Перед ювілеєм управа ґміни на чолі з війтом Станіславом Бєлявкою постаралася розчистити дорогу до місця влаштування врочистостей титульного села ґміни – над річкою Ославицею. По дорозі видно відремонтований від основ відпочинковий скверик з пам’ятником (про який напишу ще окрему статтю…). Учора, 4 серпня, сільськими стежками їхав велосипедний рейд, перед сценою вишиковувалися реклами фірм та крами з цукерками, морозивом, рукомеслом, що його привезли виробники, які не працюють в селі чи ґміні. Якби не знання, що тут знаходиться Команча, можна було б подумати: Буківсько, Загір’я, Бірча або Любича­Королівська. Настільки все подібне, одностайне, нудне. Провінція? Ні, Команча – не провінція, а давня столиця краси: проте про її красу нині знають лише втаємничені або «ненормальні». І не в Команчі.

Хто дурить війта?..
Причина цьому – не тільки Акція «Вісла». У системі локального самоврядування працює спеціалізований підрозділ, Ґмінний центр культури. Саме він до 500-річчя довів свою неспроможність надати Раді ґміни Команчі та управі на чолі з війтом якісну інформацію про культурні скарби й можливості розвитку села і всього реґіону на основі цієї традиції. Якщо концепція відзначення 500-річчя обмірковувалася з участю працівників саме Ґмінного центру культури, то, даруйте, але важко зробити більшу компрометацію для Ґмінної ради, війта ґміни та всієї управи й села, як та, що мала місце при презентації сучасного обличчя Команчі з нагоди її півтисячоліття. Я не підозрюю тут зловмисності, я підозрюю щось гірше – це тривала багаторічна ситуація, це постійна якість праці Ґмінного центру культури в Команчі. Він протягом багатьох років не спромігся на найменшу презентацію місцевої спадщини – що ж міг показати 5 серпня?..
Мене дивувало те, що в заявах зі сцени так багато разів прославлено команецьку вірність традиції, проте на самій сцені чи біля неї присутні не побачили ні одного зразка тутешньої культури. На веб-сторінці ґміни можна прочитати, що місцем, де зберігаються скарби минулого, є приватний дім Дарії і Степана Боївків (покійного, але не на сайті…), проте для них не влаштовано показу такого, який мав би бути з нагоди такого ювілею. Ніде – ні літери кирилицею. Ні слова українською мовою. Ні одного звуку місцевої пісні… Команчу мешканцям і туристам представили як пограбоване село, де люди з давніх-давен плекали пристрасть до велосипедних гонок, їли поп-корн, одягалися в джинсові штани. Тут не читали й не писали кирилицею. Не орали й не сіяли, не справляли свят. Таких грубих помилок у сьогоднішньому розумінні минулого не можна приглушити тим, що з Мокрого приїдуть українці й заспівають. Потім поїдуть – а в Команчі знову тиша.
Її розтинає промова війта Бєлявки. Субота. Після спеки. Всю Рінь заполонили люди. С. Бєлявка – симпатичний чоловік віком десь до шістдесяти. Струнка постать, борідка, привітна іскра в оці. Розповідає про періоди піднесень і падінь Команчі. Згадує локаційний акт 1512 р., побудову залізниці, 1919 рік, трагедію Акції «Вісла», «виселення лемківської людності», приплив поляків, виникнення багатокультурності, дякує священикам трьох віросповідань. Добре, що в його слова не вплітається ніщо, що могло б розсварити місцеву громаду. Це – мирний війт. А може, наївний? А може, не відчуває потреби працювати з компетентними людьми?

Кривулька – туристична марка Команчі?..
Чи війтові Бєлявці за всі роки його війтування хтось хоч раз сказав і показав, що він війтує в одній з найбагатших культурно ґмін у всій Польщі? Може тоді і він, і Рада ґміни знали б, що мешканці Команчі можуть заробляти великі гроші на традиційних мистецьких виробах, замість того, що є нині – ледве в’язати кінець з кінцем у бюджеті своїх господарств. Чому команецькі кривульки славні на весь світ, їх носять красуні в Парижі, показують їх на престижних світових виставках та описують як унікальні? Кривульку порівнюють з біжутерією стародавнього Єгипту й острівних культур Тихого океану! Отже, кривулька могла б стати найкращою туристичною маркою Команчі! На в’їзді до цього села мала би стояти різнобарвна вітальна арка під назвою Кривулька, під якою проїжджав би кожен, хто бажає вступити в зачарований світ традиційної культури цього села. Над входом до будинку ґмінної управи мав би бути її орнамент. На візитній картці кожного з членів ради мав би знаходитися прикрашений місцевими зразками логотип. Чому те, що є багатством в інших ґмінах, у Команчі протягом років чекає на господаря? І невідомо, чи дочекається. Невже сором? Невже свідоме нехтування? Поки що не хочу в це повірити, але якщо в Команчі місцева влада справді відкрита до спадщини села, то ситуація мала би негайно змінитися. Принесло б це користь насамперед мешканцям: адже культура – це гроші, це розвиток. Культура в команчан є, але нема механізмів її популяризації, нема культурного маркетинґу.

1512–2012?
А тимчасом на день свята напроти давнього ґеесу (від пол. GS – Gminna Samopomoc [сільський кооператив] – ред.) повис банер. З лівого боку, на тлі церкви – дата 1512 р., праворуч, на тлі монастиря – 2012 р. Промовиста презентація багатокультурності, та невже виявлено також незворотний напрямок культурних перетворень?.. Славний римо-католицький монастир, місце ув’язнення примаса Вишинського, має свою тривалу позицію в історії села, однак не цілком придатний на його візитну картку: датується 30-ми роками ХХ ст., тобто йому не виповнилося ще навіть 100 років (зрештою, якщо силует церкви – однозначний, то будинок монастиря далекий від асоціацій). Отож, за допомогою подібних способів підсумування минулого не відзначити 500-ліття локації жодного села.
Таким шляхом нехотячи можна відзначити 65-річчя Акції «Вісла». Я не приписую організаторам такого наміру, проте їхня некомпетентність у сфері культури – однозначна. Дуже гарно виданий том статей про минуле Команчі, в якому для нації русинів-українців нема місця, а є лише етнографічний термін «лемки», який спонукує нагадати: місце, де стояла ювілейна сцена – це частина Ріні, надрічкової низини, де 1947 р. існувало огороджене колючим дротом ґетто для мешканців села, примушених чекати на вагони, що повезли їх на західні землі Польщі. Чи не варто було б у цьому місці, крім сцени, поставити також інформаційну таблицю?

Пані Лукацієвська хоче вірити
Виступ Ельжбети Лукацієвської – депутата Європарламенту від Підкарпаття. Звучить її щира, радісна заява про продовження команецької традиції… Дивиться на війта, який радіє її вітанням. Та що було б тоді, якби вона попросила в представників локальної влади показати їй хоча б якийсь зразок чогось такого, ну дуже-дуже команецького? Чому війт не мав напохваті кривульки чи розкішного фотоальбому з місцевим одягом, щоб подарувати це гарній пані Ельжбеті?
Можна радіти словам депутата Європарламенту, але варто задуматися: звідки вони йдуть? Віра в команецьку традицію – наслідок помилкової інтерпретації присутності в Команчі значної української громади. Таким чином формується мислення про Команчу як про село безперервного культурного успадковування. Це ґрунтується на ненавмисному нехтуванні найсуттєвішим фраґментом команецької історії – Акцією «Вісла» – і полягає у згоді на засновок: якщо українці присутні, то вони, природним чином, є тут разом з усім своїм минулим. А насправді вони вже не продовжують власної традиції.

Традиція з імпорту
Уявлення про міцну присутність фольклорної традиції Команчі вплинуло на організаторів при визначенні критеріїв підбору ансамблів. Це уявлення казало запросити сюди зіркових «Čači Vorba», «Orkiestra św. Mikołaja», «Trebunie Tutki». Ці ансамблі зробили багато. Завдяки їм закріпилося уявлення про Команчу як про центр якоїсь давньої, проте незнаної культури. Мало хто міг звернути увагу на те, що ніхто з присутніх на сцені – від війта села до ведучого концертів – ні разу не вжили слова «українська культура». Зате дуже часто з’являлися евфемізми типу «тутешні люди», «тутешня культура». Я міг би зрозуміти, що це синоніми, тільки ж на 500-річчя села не було тут навіть тутешньої, а що вже казати – української культури. Можна злотівками заплатити музикантам з гурту «Trebunie Тutki», які приїдуть до Команчі заграти, але за що «купити» команчан – і українців, і поляків – щоб почали признаватися до спадщини минулих поколінь? Ця спадщина тут існує, Акція «Вісла» не змогла її знищити. Команча вистояла 1947 р., однак нині, переступивши уже через п’яту сотню віку, втрачає свою творчу силу. Та ще не все втрачене. Команча ще може віднайти своє культурне «я». Чи місцеве самоврядування допоможе їй та собі? ■

На фото: Рінь, 1947 р. місце табору для депортованих українців Команчі – нині місце культурних заходів, зокрема, відзначення 500-річчя від локації Команчі. Світлина автора статті

Поділитися: