Мирослав Вербовий, Юрій Рейт, Ірина Богун, Василь Малецький, Йосип Мица ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-08-19
Мирослав Вербовий, колишній головний редактор “Нашого слова”
Ми всі тоді були думками в Києві: цей день був настільки бурхливим, що і польські, і світові мас-медіа звертали увагу на те, що відбувається на схід від Польщі.
Над Віслу приїжджало дуже багато представників української діаспори, яка не могла в’їхати в Україну, але з’їжджалася до Перемишля, щоб бути ближче до України, до Львова – П’ємонту, як люблять говорити в Галичині. Коли незалежність стала вже дійсною, ми – велика група українців з Польщі – опинилися в Києві на великих святкуваннях.
Як би це не звучало пафосно, але нам цей день запам’ятався як зламний: усе в’язалося з великою надією, що Україна хоч зробила перший такий ривок, але він знайде потім підтвердження у своєму дальшому розвитку. Чимало нам довелося наслухатись. Я мав постійно телефонний зв’язок з Україною. В одній руці тримав телефонну слухавку, з якої постійно отримував інформацію з Києва, і зразу передавав у другу, якою був зв’язаний з Мюнхеном. Це подія-сон: мало хто вірив, що це може здійснитися…
Варшавська вулиця ще не була так піднесена, але пригадую дуже цікаву ситуацію, пов’язану з Міністерством закордонних справ Польщі на алеї Шуха. Тоді телефонували до нас до редакції і питали, просили про детальніші відомості – наприклад, працівник установи питав: “А який тепер держаний прапор в Україні?”. Пізніше редакція була, можна сказати, штабом перед першим візитом міністра закордонних справ України Анатолія Зленка в Польщі. Тоді на редакційному і мабуть тоді єдиному українськомовному комп’ютері у Варшаві протягом ночі був підготований перший договір між МЗС України та Польщі.
Юрій Рейт, перший голова ОУП
Святкування двадцятиліття незалежності – це час своєрідних роздумів. Здійснилася мрія поколінь: з’явилася Україна. Відзначаючи черговий ювілей, маємо обов’язок згадати в першу чергу тих, які у ХХ ст. поклали голови задля воскресіння держави. Друга рефлексія стосується етапу встановлення української державності, тобто перших 5-8 років. Тоді актуальним було питання, чи Україна виживе, чи захистить свої інтереси, бо українська еліта могла піддатися зовнішньому тискові і не утримати державність. Дивлячись на Польщу, у якій живемо, відчуваємо, що тут створився середній клас, діють добрі механізми державного управління та є можливість політичної співдії місцевих громад у своєму реґіоні. Над Дніпром важко про подібні враження говорити, тому український народ, оцінюючи роки незалежності, матиме пакет слушних запитань до своєї політичної еліти. Політики перш за все мають забезпечити відповідний рівень життя своїм співгромадянам, а українська політична еліта різних напрямків часто думала лише про свої групові інтереси. В Україні мільйони громадян будуть підсумовувати останні два десятиліття, дивлячись крізь призму сьогодення, умови життя тощо. Хочеться, щоб українська держава виправила недоліки, враховуючи голоси саме цих мільйонів людей. Згадаймо слова, сказані на днях Леонідом Кравчуком, – першим президентом України. “Як людина, – казав він, – я повірив у майбутнє України через демократію і верховенство права та підписав Біловезьку угоду, завдяки чому Україна стала незалежною державою. А зараз закликаю всіх, хто любить Україну, хто вірить в Україну, хто хоче щастя українському народові напередодні 20-річчя нашої незалежності самим повірити в те, що ми справді хочемо свободи і демократії, отож зробимо все необхідне, щоб нам повірив світ”.
Ірина Богун, громадський діяч в УСКТ та ОУП
Я вже літнього віку, отже, можливо, і пам’ять не така, як колись. Яле як пригадую, коли почула, що Україна оголосила незалежність – у мене тоді це викликало трішки здивування, бо, на мою думку, 1991 р. було відновлення акту державності України. Для мене Україна стала незалежною 1919 р. Якщо ж говорити про 1991-й, то, звичайно, я раділа, проте без ейфорії: бо від перевороту все ішло в одному напрямку і самостійність мусила наступити. Я радше підходила до цього факту обережно: невідомо було, які люди управлятимуть державою – чи, може, прийдуть такі, які будуть використовувати її.
Чи Україна використала дарований їй шанс протягом двадцяти років? Можливо, що так, однак не до кінця. Протягом свого життя я була далеко від “континентальної” України, а до того жила серед польського та німецького середовища. Годі чекати на велику піднесеність: більше самого факту отримання суверенітету цікавило мене, які люди прийдуть і куди поведуть Україну. Тоді багато хто чекав, що покаже нова влада і коли сконкретизується вся ситуація. Тому ми в Катовицях не святкували забагато, якщо невідомо було: а що ж далі? Як видно – не все пішло тим шляхом, як хотілося, ждалося. Я вже раз святкувала незалежність України, 1941 р, коли була у Відні студенткою. Тоді була ейфорія. Проте добре знаємо, як усе завершилося.
Я виховувалася в такій сім’ї, де постійно очікували, що Україна не може, а мусить бути вільна! І, як пам’ятаю останні листи, що їх батько висилав до мене і брата з заслання, у них було написане: “Я ні, але Ви дочекаєтеся України”. У нас у сім’ї постійно підтримувалося це сподівання.
Василь Малецький, підприємець-пенсіонер
Я десятиліттями чекав на вільну Україну і відчував, що ще за мого життя вона постане. Я нею жив, аналізував історію – і все свідчило, що в кожному поколінні українців знаходилися лідери, які своє життя клали на вівтар самостійності батьківщини. Чим більше нас ворог тиснув, не поважав, тим сильніший бунт вростав у людину. Це все вело до свободи. Я з сім’єю часто їздив як у совєтську, так і в незалежну Україну: і побачив різницю в ставленні до нас. Коли ми поїхали в санаторій, то були вже повноправними українцями. Мало того: ми були вельми бажаними гостями. Українці в Україні раділи, що мають за кордоном побратимів, які зберегли материнську мову й релігію та які мріяли й молилися за державну незалежність для України. Ставили нас за приклад.
Пам’ятаю, яка радість і гордість огорнула мою родину, коли до Варшави прибув перший посланник України. Наше самопочуття серед поляків зростало: ми щось уже значили перед сусідом, мали за спиною свою Україну – а відтепер уже й її представника, який часто в польському телебаченні порушував українські питання. Це мало неабияке значення, бо поляки мусили поволі освоюватися з думкою, що на східному кордоні мають ще й такого сусіда, як Україну.
Першим послом був Теодозій Старак – довголітній політичний в’язень, що за боротьбу за вільну Україну отримав дипломатичну посаду в Польщі. Не мав він ні помешкання, ні коштів на канцелярію. У російського торговельного представництва орендував малий куток, а я з сім’єю від щирого серця давав гроші на початки бюро. Я розумів, що Україна ще бідна, але вільна – отож, патріотична позиція нам наказувала спішити їй з допомогою. Ми раділи з кожним першим кроком нашої країни.
Йосип Мица, голова Спілки українців-політв’язнів сталінського періоду
Саме тоді я відходив на пенсію. Коли почув про ті події, вони для мене стали несподіванкою. Говорилося в польському телебаченні, що на наших очах розвалився Радянський Союз – така страшна річ! Проте, коли я це почув, мене заболіло одне – чому проголошено “незалежність України”, а не Акт відновлення державності України? Мене це боліло, бо я був переконаний в іншому, ще з 40-х рр., коли я був у “лісі”, однак звичайно радів, що Україна вже самостійна.
Через рік чи два після проголошення незалежності я організував Спілку українців-політв’язнів – організацію, де ми разом думали, дискутували над майбуттям і вірили, що ця Україна буде саме така, яку ми самі собі вимріяли. Не давали нікому нас переконати, що це якась вища сила спричинила 24 серпня 1991 р. – тільки те, що ми своїми діями, кров’ю цю волю вибороли. Але, як бачу, наші очікування не сповнилися повністю. Проте пізніше я переконався, що коли чоловік трохи молодший, а мрії його не сповнилися – і от раптом вони здійснюються, то думається: буде чудово! Я гадав, що та Україна буде чудова! Виявилося по-іншому. Ніхто з нас, українців, – не кажу вже про таких дідусів, як я, але особливо молодь, – не вірить, що Україна може бути такою, якою вона є тепер: бо мусить піти в котрийсь бік…
Сьогодні маємо Україну – і цього факту ніхто не вимаже. Це величезна держава, яка нараховує понад сорок мільйонів народу, а до цього ще й кілька за кордоном. Треба вірити, що головним чином молодь вертатиметься і будуватиме її таку, про яку я мріяв, будучи в лісі.
Зібрали П.Л. та Н.К.
“Наше слово” №34, 21 серпня 2011 року {moscomment}
