Роман Дрозд, заступник голови ОУП
ІІ Конґрес українців у Польщі показує, що після Акції “Вісла” наша громада існує й розвивається, а запланована комуністичною владою цілковита асиміляція українців у Польщі не відбулася. Це також форум, на якому ми маємо показати й пригадати, що надалі існують невирішені проблеми. Українці вже 65 років домагаються ліквідації наслідків згадуваної операції.

Цей процес іде дуже повільно, а досягнення насправді невеликі, хоч можемо також говорити про з’ясування певних символічних питань – як-от відновлення діяльності Греко-католицької церкви чи Православної (на Холмщині), часткове повернення їм майна, передачу нашій громаді Народного дому, де й відбувається конґрес, пенсійні додатки колишнім в’язням Явожна тощо. У наших домаганнях йдеться про те, що кривда 1947 р. і попередніх років ще до сьогодні не відшкодована.
Повне польсько-українське примирення буде лише тоді, коли ми розумітимемо один одного, зокрема взаємні кривди та арґументи. Тоді можуть пролунати слова, на які всі чекають – “прощаємо й просимо вибачення”. На першому конґресі у 1997 р. українці в Польщі такі слова сказали, проте не дочекалися подібних від польських офіційних органів. Важливо, щоб це “прощаю” з’явилося між звичайними людьми. Безперечно, певні кроки назустріч зроблено (зокрема, у середовищі ієрархів), але, на жаль, цього не можна казати про загал суспільства. Серед причин такого стану речей можна впевнено назвати відсутність зацікавлення згаданою проблематикою з боку засобів масової інформації. Інша справа, що діалогові між народами буде дуже важко розвиватись, якщо його ідеї не підтримуватимуться на центральних рівнях обох держав. Сьогодні видно, що все більш впливовими стають ті середовища в Польщі та Україні, які, зосереджуючись лише на стражданні власних народів, не помічають кривди другої сторони. Вони, безсумнівно, мають таке право, але таке не повинно відбуватися ціною приниження сусіда.
Ми маємо певний досвід вирішення суперечливих питань. У минулому організовувалися – за підтримки обох держав – наукові конференції про складне польсько-українське минуле, ці заходи були ініційовані Об’єднанням українців у Польщі та Світовим об’єднанням вояків Армії крайової. До таких заходів слід повернутися, обидві держави повинні розробити відповідні програми, забезпечити кошти й знову дати можливість історикам на професійному рівні з’ясовувати минуле та пояснювати його загалові суспільства. Останнє, звичайно ж, повинно відбуватися при залученні мас-медіа. Лише за таких умов можемо говорити про просування діалогу вперед, примирення та поєднання.
Інша важлива проблема – це різне сприйняття Акції “Вісла” поляками й українцями. Для останніх вона означає горе й страждання, проте поляки дуже часто бачать в Акції “В” лише військову операцію, метою якої була виключно ліквідація підпілля Української повстанської армії. Вони не бачать іншої мети: тобто депортації й асиміляції, а внаслідок чого мала бути створена мононаціональна польська держава. Якщо хтось цього не помічає, то говорить, що УПА можна було ліквідувати лише шляхом виселення всіх українців. Звичайно, я з такою думкою не погоджуюсь. Польща могла вирішити питання українського підпілля без колективної депортації цивільного населення. Тут прикладом може бути хоча б вирішення комуністичною владою проблеми польського підпілля, де замість депортації використовувались політичні механізми – як-от оголошення амністії для членів підпілля. Стосовно УПА цього вже не зроблено.

Василь Шлянта, заступник голови Головної управи Об’єднання лемків
Якщо конґрес буде лише “промовою своїх до своїх”, то в майбутньому він стане всього-на-всього спогадом. З його трибуни ми повинні поінформувати широку громадськість, зокрема, про те, що наші права порушувалися й нерідко надалі порушуються.
У наших майнових справах дуже часто не йдеться про суто матеріальні питання. Якщо говорити про невирішені питання щодо власності, то маю приклади в своєму селі щонайменше трьох будинків, які стають руїною лише тому, що державна адміністрація постійно відмовляє повернути їх лемківським власникам. Часто комусь здається, що ми боремося за великі маєтки – а в моєму випадку це 3 гектари і 24 ари лісу в поділі на трьох спадкоємців. Сьогодні треба грошей, щоб повернуте майно доглядати й охороняти.
Мої батьки від 1950-их років жили з почуттям не лише матеріальної, але й моральної кривди та несправедливості, десятки років безуспішно клопоталися про відшкодування. Коли після політичних змін 1989 р. ми створили Лемківський комітет, то почали це робити організовано. Першому повернули майно в 2001 р. Стефанові Гладику. В лютому 2002 р. я теж отримав рішення міністра рільництва, у якому визнано незаконність постанови про відібрання майна, в результаті цього у квітні 2002 р. мені повернули згадану ділянку лісу. Цей успіх безсумнівно розглядаю як виконання своїх зобов’язань щодо усіх клопотань моїх батьків.
У Польщі не було доброго політичного клімату для компенсації кривд депортованих та повернення їм майна, тому як у минулому, так і тепер, нам доводиться вимушувати це від влади. Майнові справи – важкі, але їх успішне завершення теж можливе, проте все треба робити максимально професійно. Напевно необхідна документація про розмір майна, варто перевірити, чи предки отримали за нього відповідне майно на місці оселення, треба взяти до уваги й кількість теперішніх спадкоємців – справжніх власників майна, вирішити справи щодо спадкоємства, дійти до номерів кадастрових книг, у яких записано розмір ділянки; треба перевірити, чи “передача” майна державі відбувалась згідно з тодішнім законодавством, чи його порушено тощо. Якщо все відбувалося на законній підставі, то вже нема способу рушити питання, проте якщо відомо, що таки незаконно – то незаконність такого рішення теж треба ще буде довести.

“Наше слово” №19, 6 травня 2012 року {moscomment}