о. Богдан Панчак ■ ПОГЛЯДИ ■ №49, 2014-12-07
Минає рік, відколи українці вкотре заявили про своє нездоланне прагнення вирватися з постсовєтського багна і почати процес приєднання до тієї частки Європи, яку в офіційній українській термінології називають союзом, а в більшості мов – унією. Мешканці України й українці поза Батьківщиною вважають більшість того, що пов’язане з Європою, за норму, а дещо навіть за ідеал. «Євроремонт» означає просто солідну якість будівельних робіт. Про європейські дороги поки що можна лише мріяти, з вправністю найкращих слаломістів оминаючи бездонні ями на українських розбитих шляхах. Але електронні ґаджети над Дніпром і Дністром працюють із швидкістю, яка дорівнює західним стандартам. Узагалі більшість українців досягнення різних галузей сучасної науки сприймає як позитивне явище, з усіх сил намагаючись наздогнати світ, який летить уперед, проте з одним винятком – чомусь для великої частини нашого народу те, чого вчить сучасна астрономія, є підозріло лукавим. Зазіханням на «нашість», на святу традицію. Представником цієї спільноти виявився редактор Степан Мігус, якого «непокоять ті голоси серед греко-католиків у Польщі, які домагаються спільних свят з латинниками» («Церква на український лад», «НС» 43/2014). Питає він риторично, чи домагання зміни календаря «не є просто зрадою тих ідеалів Церкви, за які століттями жертовно боролися духовенство і вірні».
Не тільки в Польщі греко-католики, і не тільки греко-католики, усвідомлюють, що недоречно на щодень користуватися найсучаснішими результатами зусиль людського розуму, а на свята вертатися до глибокого минулого, з його недосконалими методами літочислення. Це пригноблює, коли від, поза всяким сумнівом, інтеліґентних людей чуєш, що вірність юліанському календареві має вирішальне значення для збереження української тотожності. Старий календар є одним з фундаментальних елементів тотожності, але альтернативної для європейського майбутнього України – для «руського міру». Ця окрема цивілізація, зі своїми моральними нормами і «суверенною» демократією, в церковному житті має також свій календар. Микола Рябчук, за аналогією з мусульманським світом, називає цю «уявлену спільноту» православно-східнохристиянською «уммою». На його думку, ця «умма» досі гальмує не тільки національну емансипацію, а й емансипацію політичну – перетворення покірних підданих на свідомих своїх прав та обов’язків громадян. І «без подолання «умми» ні українцям, ні росіянам не вдасться здійснити повноцінної модернізації, себто створити в себе розвинене громадянське суспільство і правову демократичну державу». Якщо йдеться про УГКЦ, то громадянське суспільство є таким способом організації земної спільноти людей, який за найкращий подає катехізис цієї Церкви. А правовій демократичній державі легше відбутися, коли її громадяни не живуть у часовому і ментальному шпагаті. Григоріанською ногою намагаючись дотримати кроку сучасності, юліанською – загрузнувши в 46 році до Різдва Христового. ■
