Ігор Щерба, відповідальний секретар «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №36, 2016-09-04
Останні 25 років історії України, поставлені супроти тисячі років її існування, не означають надто багато. Однак ця новітня історія глибоко фіксувалася в нашій свідомості. Ми були її очевидцями і, до певної міри, самі її творили. Протягом тих років ми – українська громада в Польщі та її представництво ОУП – зростали разом з Україною.
Згадаймо, з яким ентузіазмом ми зустрічали проголошення Незалежності України, а також те, що Польща 2 грудня 1991 р. як перша у світі держава визнала цей факт. Був підписаний 18 травня 1992 р. польсько-український договір про сусідство і співробітництво.
Однак у цьому контексті варто нам пригадати ще декілька фактів.
Невдовзі після того, як Польща визнала суверенітет України, до Варшави приїхав Теодозій Старак (сьогодні покійний), ще не як посол, а лише «уповноважений у справах». Перші свої кроки він спрямував до української громади – до постуескатівської домівки на вул. Черняківській. Тодішній голова ОУП Юрій Рейт возив його своїм автомобілем по всій Варшаві у пошуках гідного офісу для дипломатичної праці. Кімнатку для проживання неохоче виділила Т. Старакові РФ, тобто «правовий спадкоємець» СРСР, у будинку, де проживали радянські дипломати. Т. Старак прийняв цей факт, як образу для себе та своєї держави. Такий був початок присутності України в Польщі.
Незалежність прийшла до України без пролиття крові, однак захист цієї Незалежності стікає кривавими потоками на Донбасі.
Майдан і Революція гідності показали, що до 2014 р. Україна, на жаль, була державою, де політичних опонентів знаходили в лісі з відрубаною головою, а невигідного для сусідської імперії президента можна було просто отруїти.
Війна в Донбасі дала зрозуміти, що українське військо, судочинство, поліцію, державне управління треба творити віднова. Державним структурам, як за часів Київської Русі, потрібне було «варязьке поповнення», оскільки в Україні складно було знайти «не корумпованого» міністра.
І тут знову українці з Польщі стали в перші ряди волонтерів, експертів, самоврядувальників. Ситуація України, зокрема в економічній сфері, погана, рейтинґ влади в суспільстві падає.
Не лише кремлівські вожді, але й перемиські кресов’яни радіють, що рейтинґ підтримки для «бандерівського» президента знизився до рівня, нижчого від рівня президента-утікача Януковича. Однак в Україні немає на порядку дня питання зміни влади, бо, як говорять у народі, «якщо не ми, то хто рятуватиме Україну?»
Нині, у цей святковий час, знаю людей у Польщі, які кожного ранку включають інформаційні телеканали і насторожено слухають, чи вночі Путін не напав на Україну. З українських ЗМІ надходять весь час ті самі повідомлення: ворог б’є по українських позиціях із забороненої в Мінську зброї, а за добу загинуло стільки і стільки бійців.
повідомлення ці дещо нагадують фронтові вісті з періоду І Світової війни, коли фронт «стояв» місяцями і навіть роками, а воюючі сторони винищували один одного артилерійським вогнем. Як вчить історія, кожна затяжна позиційна війна несе із собою розлад не лише серед солдатів, але і в суспільстві. Більш сучасним прикладом цього є В’єтнамська війна, яка глибоко переорала американське суспільство. Час думати про те, якою буде Україна після АТО.
Хай повчальним сиґналом для України стане Марш нескорених, що пройшов Хрещатиком 24 серпня після офіційного помпезного військового параду. Мовчазною ходою, протестуючи проти війни, столичними вулицями йшли діти, матері і вдови бійців, загиблих у зоні АТО. Статистики говорять, що через лави АТО пройшло понад 100 тис. учасників бойових дій.
Як зауважують міжнародні експерти, у тому польські, стосовно учасників військових місій в Афганістані та Іраку, після повернення додому світ солдата стає іншим, ніж раніше. Людина після війни, безперечно, буде іншою. І це правда. Солдат каже, що ніхто, навіть родина, його краще не зрозуміє, ніж ті, з ким він був на війні. І справді, треба зрозуміти, що такій людині необхідний соціальний захист і підтримка.
Відзначаючи ювілей нашої України, треба взяти до уваги те, що, з одного боку, час грає на її користь (відбудова армії та державних структур), але з іншого – рани, які ця війна нанесла українському суспільству, надзвичайно глибокі.
Можливо, президент Петро Порошенко невиліковний оптиміст, але він слушно зауважив 24 серпня: «Вступило в життя нове покоління українців. Це інші люди – ніколи і нікому вони Україну вже не здадуть. Виховані в абсолютно інший спосіб. Це перше покоління, як колись казали, непошкоджене… Наша молодь уже без будь-яких совкових комплексів і страхів». ■
