Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2012-10-07
60-ліття товариства, 55-ліття школи, 50-ліття парафії, 40-ліття колективу, 20-ліття гурту… Наші круглі ювілейні дати радують. Тішимося і гордимося тим, що ми зуміли організуватися, плекати й розвивати нашу рідну культуру. Після цих круглих річниць матимемо наступні.
Серед подібних переліків річниць бракує мені дещо інших дат: напр. 120-ліття світлиці «Просвіти» в селі…, 80-ліття руханкового товариства у місті чи селі, багатоліття «Пласту» тощо. Ба, маємо, наприклад, 500-ліття церкви чи парафії. Тільки тут виникає малий нюанс – хоч храм багатовіковий, проте мертвий. Оживає один-два рази на рік…
У наших теперішніх ювілейних датах можемо побачити, що нема безперервності української культури. Є певен розрив. Відлік почав вестися спочатку. Замість 60, повинно бути хоча б 100, замість 55 – 80 і т.д. Тішимося існуванням чогось, але бракує нам рефлексії, що це Акція «Вісла» спричинила заснування школи чи колективу… на чужині. Ці дати справді важливі. Проте це лише наші маленькі тріумфи, якщо порівняти з потенціалом нашої громади перед виселенням.
З іншого боку, що було б з нами, коли б наша громада з перебитим хребтом не спромоглася на самоорганізацію? Не було б навіть чисел: 60, 40, чи хоча б 20. Хоч вони відносно малі, якщо порівняти з 500 чи 120, зате є!
Одначе ми не повинні тішитися тільки самим існуванням чогось. Іноді культурні суб’єкти лише животіють від ювілею до ювілею. Головним тут має бути надбання протягом цих років, щоб виправдати пізніше святкування.
Дивлячись на наші ювілеї, рахунок все-таки позитивний. Наші старші активісти, митці, отці виправдали свої почини. Тепер ми маємо продовжувати їхнє діло й пристосовувати до вимог часу, щоб потім не святкувати дат мертвих суб’єктів.
