Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-12-16
У мене складається таке враження, що в Польщі люди свідомо не вживають чітких окреслень, які стосуються українських питань. Якщо точніше, то ідеться про прикметник “український” та іменник “українці”. Це питання відноситься як до поляків, так і до нашого середовища.
Я можу зрозуміти, чому самоврядник Сяніччини підкреслює “багатокультурність” реґіону (хоч це скоріше повинно стосуватися минулого часу) і якось через горло йому не перейде, що на тому терені по селах жили й переважали українці, а в містечках – жиди.
Подібно в одній з підляських ґмін, яка фінансує український співочий гурт за умови, що члени гурту не будуть публічно говорити, що співають українські пісні підляською говіркою: а лише підляські пісні, або місцеві чи то пак “тутешні”. Так само на Холмщині журналісти видумують нову “хахлацьку” мову, оскільки населення не усвідомлює, якою мовою говорить. І лише серед наших діячів Григорій Купріянович протестував проти маніпуляції. Особи, які подібне практикують, незрозуміло чого бояться. Тільки серед представників кресов’ян “український” вживається свідомо аж надто часто й асоціюється однозначно неґативно навіть там, де уявні українці не причетні, аякже,… до злочинів.
Це все, можна сказати, спадщина, яка вписується в контекст ще з минулого режиму, який вів свою культурну політику виключно зрозумілим для себе чином. Вона стала тепер у пригоді навіть палким антикомуністам.
Однак я не можу збагнути, чому представники нашого культурного простору також практикують подібне. Читаючи плакат про концерт знаменитого хору “Октоїх” у Варшаві, я помітив ось таке: “Kolędy i pastorałki białoruskie, łemkowskie i podlaskie”. З цікавістю чекав я на концерті цих колядок. І що виявилося? Православний репрезентативний хор Польського війська Нижньосилезького військового округу не знає, які твори співає. Я почув одну польську колядку, одну російську, решта були загальноукраїнськими, співаними літературною українською мовою, або перекладами українських на польську. Безсумнівно, їх на Підляшші та Лемківщині співають, можливо навіть з притаманними для цих реґіонів рисами. А я, наївний, чекав не відомих мені колядок лемківською чи підляською говіркою… Радо послухав би також білоруських. Я вже не говорю про дивні окреслення колядок на плакатах типу “православні колядки”. Так, православні їх співають, так само як і католики й протестанти. Та я ще не бачив, щоб на афішах про концерти польських колядок писали “католицькі коляди”. Написане просто: “польські колядки”, тобто польською мовою.
Не буду викладати історії колядок, але пригадаю, що їхні початки ідуть від Латинської церкви. Чи, наприклад, австрійська колядка “Stille Nacht” є православною, греко-католицькою, чи протестантською, коли її співають як “Тиху ніч” українською мовою? Вона – для всіх, але не монополізуймо лише собі різдвяних пісень. Їх вистачить для всіх. Головним критерієм поділу у фольклористиці є народ і мова, якою цей народ творить. А от я ще не чув про “православний”, “греко-католицький” або “протестантський” народ у розумінні нації.
“Наше слово” №51, 18 грудня 2011 року {moscomment}
