Товариство “Ніколи більше” (пол. “Nigdy Więcej”) бореться з расизмом, неофашизмом, нетолерантністю та ксенофобією. Видає також однойменний журнал. У його останньому номері з’явилася стаття про співробітництво польських націоналістів із Національного відродження Польщі (НВП, пол. Narodowe Odrodzenie Polski) та українських радикалів із партії “Свобода”.
Автор статті “Нема милосердя…” Рафал Панковський передбачає, що такий союз для польської сторони може стати “цвяхом до труни”, оскільки вона вибрала собі партнера з кола тих, хто досить по-антипольському настроєний.

В оцінці автора, таке співробітництво – це результат організаційно-ідейної кризи в НВП, браку очікуваної багато років “національної революції”, обмеження коштів, появи конкурентних структур тощо. Панковський наголошує на тому, що сьогодні транскордонне співробітництво представників крайніх правих та неофашистських рухів стає фактом; водночас, на думку публіциста, приклад НВП веде до “своєрідної політичної шизофренії, що полягає у дружбі з найбільш аґресивними ворогами власного народу”. Панковський не має сумнівів, що “Свобода” відповідає всім критеріям такої характеристики. Описуючи українську партію, згадує про величання нею неприйнятних над Віслою постатей Степана Бандери чи Романа Шухевича, висування територіальних претензій до Польщі, акції “свободівців”, метою яких є перешкоджати у відзначенні пам’яті про загиблих під час війни з рук Української повстанської армії поляків тощо. Панковський говорить, що польські націоналісти замовчуванням подій на Волині, мабуть, не хотіли дражнити сильнішого українського партнера, а компрометували себе, повністю погоджуючись із концепцією “Свободи”, що українську історію та героїв не повинні оцінювати неукраїнці. Автор відзначає, що така поведінка НВП викликала обурення навіть прихильників цієї організації: представників правих сил та кс. Тадеуша Ісаковича-Залеського. Публіцист пригадує, що останній мав справу зі “свободівцями” особисто, коли 2010 р. організував у Києві виставку про польсько-український конфлікт.
Нічого дивного немає в тому, що автора такого видання, як “Nigdy Więcej”, хвилює питання співробітництва радикальних рухів. Однак шкода, що не зосереджується він на ознайомленні читача з можливими наслідками такого співробітництва чи на способах протидіяння подібним небезпечним течіям. Якщо правильно критикується абсурдна пропозиція оцінювання історії, то чи в журналі, який захищає рівність, не повинно бути глибшого – ніж польсько-стереотипне – обговорення таких питань, як УПА, Бандера, Волинь? Невже толерантність не вміщує в собі спроби подивитися на проблеми також з іншої точки зору: наприклад такої, де УПА не є всього ворожою полякам силою? Складається враження, що Панковський до слушної боротьби з радикалізмом просто використав історію – нечесно та суб’єктивно. По суті, можна тішитися “пострілом в п’яту” одних націоналістів через встановлення співробітництва з іншими, але відкритим тоді залишається питання: наскільки це сприяє розвиткові толерантності та взаєморозуміння? – бо здається, що така мета “Nigdy Więcej”. І насамкінець – згадка про київську сутичку “свободівців” та Ісаковича також доволі інструментальна. Перші, звичайно, зображені як засліплені націоналісти, які вигукують антипольські та антисемітські лозунги; а Ісакович – це жертва, якій не дозволили провести прес-конференцію. Можливо, якби автор поцікавився фактом, що конференція – з огляду на тенденційність – викликала обурення не лише представників “Свободи”, і тим, що священик організував її спільно з явно антиукраїнськими організаціями, то не пробував би позиціонувати ксьондза в ролі жертви. Може, коли публіцист здобуде або відсвіжить таку інформацію, то разом з тим отримає поштовх, щоб з погляду толерантності чи ксенофобії приглянутися змістові повідомлень, які згадуваний священик розміщує на своєму блозі в Інтернеті… З іншого боку, варто, щоб ніхто і ніколи більше – свідомо чи ні – не спрощував справ, складність яких – це їхня найбільш характерна риса. Сьогодні навіть чорно-білі телепередачі майже ніхто не дивиться…

“Наше слово” №3, 15 січня 2012 року