Михайло Лесів: То було 1955 р. Я саме закінчив навчання й почав працювати в Польській академії наук у Кракові. Ми познайомилися, хотіли повінчатися, тому ми приїхали до Єндрихова біля Сорквіт: там господарив Маріїн батько. З родиною Марії отець Ріпецький був дуже добре знайомий.
Марія Лесів: Я з Угринова, а Ліски, де богослужіння відправляв о. Ріпецький, були дуже близько.

Мій дід був дяком. Пізніше, як нас сюди привезли, мій тато багато з ним переписувався, а ми приїжджали до Хшанова. Отець Ріпецький просив, щоб мій тато поїхав до Варяжа, привіз сакральні речі з церкви. Мій тато ризикнув.
Михайло Лесів: Це було тоді, коли ці терени мали зайняти совєти, як вирівнювали кордони 1951 р., римо-католицький ксьондз написав до о. Ріпецького, щоб він забрав усі речі. Маріїн батько привіз їх, а ми пізніше розвозили по церквах різних місцевостей, наприклад, завезли до Решля.
Я скористався знайомством з о. Ріпецьким, він повінчав нас. Це було єдине місце, де можна було брати шлюб у греко-католицькій церкві. Перед тим я переселився на Мазури, для нас це була єдина можливість взяти шлюб 1955 р. в нашому обряді. Ми потім потоваришували з о. Ріпецьким, вели досить цікаву кореспонденцію. Я йому наукову літературу підкидав.
Який був шлюб? Ми й усі гості сюди їхали поїздом із Сорквіт десь зо 3-4 години. Потім треба було дістатися ще до Хшанова. Після шлюбу в поїзді щось випивали. То були інші часи. Мені було 27 років, Марії – 25.
Пізніше, коли ми були тут із сином, він своїм колеґам у школі хвалився: “Byłem na Ukrainie” (укр.: “Був я в Україні”).
Зібрав яп

(пл)

“Наше слово” №30, 22 липня 2012 року {moscomment}