Тарас Возняк, головний редактор незалежного культурологічного журналу «Ї» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-07-21
Справедливість восторжествувала. Відкриття у Львові пам’ятника розстріляним нацистами 1941 р. на Вулецьких пагорбах професорам – цвіту львівської науки, закрило ще одну сторінку, важку і для українсько-польських, і для польсько-німецьких відносин, про що ми дуже часто забуваємо. Те, що відкриття відбулося спокійно, виважено, без особливих ексцесів, є ще однією перемогою львівської громади, яку не вдалося спокусити на різного роду провокації.
Що стосується самого вбивства професорів, яких іноді називають “польськими професорами”, хоч це не так важливо хто вони, важливий факт убивства, то ми повинні знати, що українці до нього, по суті, жодного відношення не мають. Здається, що багато хто про це забуває, але я ще раз наголошую: українці до цього вбивства не мали жодного відношення.
Якщо йдеться про виступ голови Львівської обласної ради Олега Панькевича, то він говорив правильно, що події на Волині чи питання засудження ОУН та УПА, затьмарюють українсько-польські відносини. Однак це не має жодного відношення до того, що нацисти 1941 р. вбивали безневинних учених. Я вважаю, що його виступ був не на місці. Мені здається, що Панькевич виступив у руслі радянської пропаґанди, сам цього не усвідомлюючи, і виголосив промову, в якій мало було спільного з подією, що якраз відбувалася. Хоч, з іншого боку, він правильно зауважив, що українці, які толерантно ставляться до встановлення польських пам’ятників в Україні, мають право на те, щоб хоч на паритетних принципах польська сторона по-людському і з повагою ставилася до вшанування українцями своїх жертв з польського боку кордону.
Але це вже зовсім інша справа.
“Наше слово”, №30, 25 липня 2011 року {moscomment}
