Надія Ткачик, доктор, викладач ЄКПіУУ ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-06-23
Думаю, що припиняти діяльність колеґіуму було нелогічно – як з української, так і з польської точки зору. Колеґіум має напрацювання, які вимірюються не лише дисертаціями – а їх досі було 120, – що досить часто стосуються польсько-української проблематики, але також міжнародних відносин, економіки, мовознавства, літературознавства, історичних досліджень. Існування колеґіуму мало значно більше вимірів, площин. Передовсім – долання стереотипів.
Наші аспіранти – поляки, українці – проводять дуже багато дискусій не лише в університетському середовищі, але й часто на побутовому рівні. Розмовляють про болючі питання польсько-української історії – і це також взаємопроникнення. Поляки вивчали українську мову, культуру, традиції, а українці могли познайомитися з польською культурою, зустрітися зі своєрідною ментальністю, яка забарвлена європейським духом.
Крім того, існування в місті польсько-українського колеґіуму і те, що тут є молоді науковці, які творять впливовий ідейний осередок, дає змогу звернутися до них за різними коментарями, аналітичними оцінками з поточних питань та на тему польсько-української співпраці. Наші аспіранти брали участь у різних дискусіях, конференціях, семінарах – як у Люблині, так і в інших містах Польщі. Завдяки нашим аспірантам, які є випускниками різних університетів, були укладені угоди про співпрацю між вишами, а деякі польські науковці почали вивчати мову, щоб ознайомитися зі здобутками української науки. Аспектів було значно більше, тому шкодую, що колеґіум припинив діяльність. На мою думку, хоча установа не мала юридичної особи, то робила певні речі, які багато давали польсько-українській співпраці.
Розумію, що з українського боку не було політичної волі, однак в Україні є досить заможні люди, які могли б стати меценатами хоча б кількох стипендій, – щоб створити справжній паритет. Можливо, в Україні бракувало в цій справі лобі. Натомість Польща просто втомилася. Можливо, перенасичення очікуваннями, які не були здійснені після Помаранчевої революції, призвело до вичерпання ідеї, або керівництво вже не мало сили переконувати у важливості доведення цієї справи до кінця, тобто до створення польсько-українського університету. Однак розумію втому, якщо не було належного фінансування, юридичної особи, а з приводу цього – й очікуваних результатів.
Хоч для українських аспірантів дорога повністю не закривається, бо є фонди, які дають стипендії, проте колеґіум творив своєрідну спільноту. Тут українці, спільно з поляками, перебували в одному закладі, зустрічалися разом на лекціях, відбувався обмін думками. І це не було українське ґето в польському середовищі, але взаємопроникнення.
Після десяти років праці спостерігаю за долями наших випускників: українські аспіранти підтримують співпрацю зі своїми польськими колеґами, і я бачу, як це пізніше “процентує”: це дає результат у несподіваних ситуаціях, бо в Україні роблять щось своє, а завдяки тим знайомствам приїжджають до Польщі, роблять тут проекти та багато інших позитивних речей. Мені дуже шкода, що колеґіум завершив діяльність, бо він мав великий потенціал, завдяки якому легко можна було багато чого зробити.
Записав П.Л.
“Наше слово” №26, 26 червня 2011 року {moscomment}
