проф. Володимир Мокрий, депутат “контрактного” Cейму рп в 1989-1991 рр. від Громадянського парламентського комітету (ГПК)

Натомість склалася добра ситуація в Сенаті РП,де 99 сенаторів зі 100 представляли демократичні сили, і я це максимально використав. Треба зважити й на те, що я балотувався з Хощна біля Ґожова-Великопольського, тому був зобов’язаний представляти тамтешніх виборців. Крім того, я був єдиним університетським викладачем і науковцем з-поміж усіх (161) кандидатів ГПК. Отже й університетський науковий світ домагався від мене представляти його справи й проблеми. В результаті я був у чотирьох комісіях – конституційній, науки і вищої освіти, національних меншин та польсько-українській міжпарламентській комісії. Праці було хоч відбавляй, але завдяки цьому я випрацював довіру й авторитет. Почав “зондування”, якими є шанси поставити на розгляд наші українські справи. Виявилося, що серед комуністів, але також серед депутатів нашого комітету були переважно люди, які нічого не знали або вдавали, що не знають про Акцію “Вісла”, про Явожно. Були й такі, які давали “добрі” поради, мовляв, не чіпай цього, бо це бандерівці й волинська трагедія. А України ж, яка могла б стати в підмогу, ще тоді не було, вона стала самостійною під кінець 1991 р. Довелося починати просвітницьку роботу серед депутатів, забезпечуючи їх відповідними архівними матеріалами про Акцію “Вісла”, про концтабір у Явожні, про УПА. Я ініціював і фінансував фільм про в’язнів Явожна, який зробив Андрій Вархіл. Це були роз-мови з в’язнями табору праці, які його пережили.
Фільм показало й Польське телебачення. Його одержали від мене й депутати всіх парламентських фракцій. Діалогу не було, але й заперечень – теж не відчувалося. Спільно з депутатами-друзями ми підготували проект ухвали про засудження Акції “Вісла”. Я працював теж над проектом закону про реституцію майна. Уже почав вірити, що все вдасться, бо ж зустрічався з прем’єр-міністром Тадеушем Мазовецьким, не чув якихось офіційних заперечень серед депутатів… Одного разу депутати – і від нашої фракції, і від лівих, – вибралися з візитом в Україну. Посткомуністів було значно більше від нас. Я, звичайно, розмовляв, переконував у слушності згаданих проектів польських депутатів, бо ж треба було голосів. У певний момент один з лівих прямим текстом, ніби по-дружньому, в конфіденційній розмові каже: “Основна справа, щоб ти перестав майструвати при Акції “Вісла”. Ти ж не знаєш, що серед депутатів з лівої сторони, в цивільних костюмах, є група генералів, а Ярузельський – президент. Решту додумай сам…”
Я тоді зрозумів, що з підтримкою буде важко, але не годився сприймати зло, та ще й у парламенті. Але й реалістом треба було бути, бо ж не тільки ліві були проти, але й ЗХН (пол. ZCHN), що було в складі нашого клубу. Через різні непорозуміння також у нашому клубі вирішено розпустити Сейм перед закінченням його повноважень. Друзі, яких я собі з’єднав задля нашої ідеї (а серед них Ян Рокіта), заявили, що шанс поставити проекти, які стосувалися Акції “Вісла” та ї ї наслідків – мінімальний, бо ж на голосування в прискореному режимі чекає коло 40 проектів. Мені порадили зібрати 1500 підписів, що давало змогу поставити проекти на голосуван-ня у швидкому режимі. Півтисячі підписів я зібрав раніше. За наступними поїхав до Бортного на “Лемківську ватру”, яка саме в цей час відбувалася. Коли почав зі сцени закликати підписуватися, одна пані вирвала в мене мікрофон і сказала публічно, нібито я хочу віддавати православні церкви полякам… Це була якась провокація… Через те не вдалося зібрати підписів, а отже й поставити наших проектів на голосування “швидкою стежкою”. Тому я вирішив діяти по-іншому. Я мав наукові контакти, зокрема, з Яном-Юзефом Ліпським та іншими. Ми переговорили про Акцію “Вісла”. Мене попросили показати проекти й запропонували спробувати провести це через Сенат РП. І верхня палата парламенту засудила Операцію “Вісла”. Більшого досягти тоді – так і не було можливо.

Мирон Сич, депутат Сейму РП попереднього і теперішнього скликання
Проблему становить те, чи нинішня демократична польська держава може засудити Акцію “Вісла” і наскільки. Те, що я почув на конґресі від прокурорів ІНП, не дає надії на швидке вирішення цього питання. Виявляється, що прокурори установи, яка покликана привертати справедливість, стають (на мою думку) захисниками злочинців, які спричинилися до проведення Акції “Вісла” та інших репресій – таких, як концтабір Явожно – відносно українців.
Був такий час на початку 90-х років попереднього сторіччя, коли загальна атмосфера, антикомуністичний клімат, який тоді панував у суспільстві, давали надію на те, що багато справ можна було просунути вперед. Але чи це дійсно до кінця було можливим, не збираюся відповідати.
Зараз політичний клімат важко оцінити однозначно. Різні політичні сили ставляться до цієї справи по-різному, і це може не дозволити податися нам вперед. Перед нами наступного року вагома подія – 70-річчя волинської трагедії. Оскільки польська держава намагатиметься при цій нагоді домогтися від України максимального ї ї засудження, Україна, в свою чергу, може заявити про те, що їй залежить на засудженні Акції “Вісла”. Ті дві трагічні історичні події можуть стати важливим політичним елементом, який може показати нам дорогу до примирення. Це допомогло б нашим державам і народам просуватися вперед.
Чи є нині в Польщі добрий клімат для засудження Акції “Вісла”, важко мені однозначно сказати. Натомість однозначно можу заявити, що відношення до національних меншин у Польщі з року в рік щораз краще. Меншини можуть брати активну участь і в громадському, і в політичному житті. Це все не сталося з дня на день. Залишається надіятися, що й ми дочекаємося таки справедливості, чого і я домагатимуся.

Мирослав Чех, депутат Сейму РпП двох скликань у 1993-2001 рр.
Коли я був депутатом Сейму, багато робилося, щоб засудити Операцію “Вісла”. Зрештою, я тому й пішов до парламенту, щоб це питання ставити. Засудження ї ї не відбулося тоді в основному з двох причин.
По-перше, партія, від якої мене вибрали депутатом (спочатку вона мала назву “Демократична унія”, а потім “Союз свободи”), у 1993-1997 рр. Була в меншості, в опозиції. Правляча коаліція тоді складалася з Союзу лівих демократів (SLD) і Польської селянської партії (PSL), а вони абсолютно не були зацікавлені в тому, щоб засуджувати Операцію “Вісла”. Коли до закону про репресованих осіб треба було записати в’язнів Явожна, то вони не тільки не схвалили внесену нами поправку (особисто за нею стояв, зрештою, Яцек Куронь), але ще й надали комбатантські права членам “істрєбітєльних батальйонів” НКВС, які боролися з українською людністю в Західній Україні. Це все відбувалося в дуже неприємній атмосфері. Зрештою, настрої тоді підкручувала відома особа – Едвард Прус (нині вже покійний), який ставив вимоги щодо “стрибків”, налаштовував відповідно Польське кресове товариство, а воно писало в цій справі. У результаті, про засудження Операції “Вісла” висловилися лише 74 депутати, в основному з Союзу свободи, а також і ББВР (Безпартійний блок підтримки реформ, пол. BBWR – Bezpartyjny Blok Wspierania Reform) президента Леха Валенси, які підписалися теж під закликом про засудження. По-друге, коли йдеться про юридичний спосіб ліквідації наслідків Операції “Вісла” і матеріальну компенсацію, то цей процес взагалі тоді припинився. А ми ж розуміли, що окремого закону в нашій справі не буде, отже, хотіли вирішити справу саме в рамках реприватизаційного закону, який тоді був у приготуванні. Пізніше, коли ми прийшли до влади 1997 р., знову були спроби засудження Операції “Вісла”, але й тоді ми були в меншості, у правлячій коаліції з Виборчою акцією “Солідарність” правого спрямування. Через якийсь час почалися конфлікти в коаліції, внаслідок чого ані не схвалено реприватизаційного закону, ані не відбулося засудження Операції “Вісла”.
Треба сказати, що 1997 р. президент Александер Квасневський мав визначену лінію і тоді появилася спільна з президентом Леонідом Кучмою заява про історичне примирення. Відкрито теж пам’ятник в’язням Явожна, зроблено це за сприяння урядових структур. Але на цьому рівні про засудження Операції “Вісла” тоді, у принципі, не було взагалі мови. Коли йдеться про сьогоднішні шанси на засудження Операції “Вісла”, то після останнього Конґресу українців, що відбувся у Перемишлі (який загалом оцінюю дуже високо), і по дискусії та окремих виступах у його ході, у мене склалося враження, що засудження не відбудеться. Адже воно пов’язується з загальною оцінкою українсько-польських відносин у роки ІІ Світової війни і післявоєнного періоду. Може статися щось подібне, як 2003 року, коли прийнято спільну заяву польського Сейму і Верховної Ради України про польсько-українське історичне примирення. Єдине, чого можемо домагатися реально, то щоб у таких документах знайшлося речення про засудження Операції “Вісла”.
Операція “Вісла” – це однозначно комуністичний злочин. З політичних міркувань вплетено до розгляду цього питання загалом усі проблеми польсько-українських відносин, щоб тільки не зайнятися самою Операцією “Вісла” і не засудити ї ї наслідків.

“Наше слово” №20, 13 травня 2012 року {moscomment}