Ярослав Присташ, головний редактор «НС» ■ ПОГЛЯДИ ■ №14, 2013-04-07
Спортивні змагання, особливо міжнародні, давно вже вийшли поза межі самого спорту.
Це передовсім бізнес, але й політика та міжнародне зображення держав, з яких походить команда чи учасник змагань.
Є ще один нюанс. Люди, утомлені щоденним монотонним життям, прагнуть видовищ та радості від ефектних успіхів улюбленої команди, спортсмена чи спортсменки.
Для громад, які не мають багато чим похвалитися, успіхи національної збірної команди компенсують почуття меншовартості чи кривди. Пригляньмося до нашої громади. Ми, як національна меншина, не маємо великих нагод продемонструвати на вулиці свою самосвідомість чи симпатії. Оці прапори на вулицях Варшави й почуття спільності з українцями з Києва, Львова, навіть російськомовного Луганська чи Запоріжжя, є більшим поштовхом до укріплення свого національного почуття, ніж «клепання» в пам’ять Тараса Шевченка, який великим поетом був. Усі про це знають і його шанують. Проте будувати на старих заяложених схемах почуття спільності та ідентичності можна до певних рамок. Люди, що часто живуть, мов на острові, у великому польському морі, потребують нових форм зміцнення й підтримки свого «я». Саме український спорт та музика, які виходять з українського ґето, спроможні зробити більше, ніж переконування самих себе, мовляв, ми себе варті.
Коли назовні польська чи міжнародна публіка визнає українське і його славить, то в нас гордо підноситься голова. Особливо коли Україна виграє з Польщею. Саме з Польщею, до якої багато з нас, зокрема старше покоління, має жаль за кривди чи іґнорування наших потреб. Ніби ніщо, от перемога у футболі, яка з часом затреться роками. Тимчасом у головах учасників пам’ятатиметься цей шал радості; згадуватиметься, що «я там був». Піднесеність можна порівняти хіба що з Помаранчевою революцією.
Хотілося б, щоб так заряджені оптимізмом учасники дійства не змарнували позитивної енергії. Щоб не лише споживали продукт «Made in Ukraine»/«Вироблено в Україні», але також щось і від себе додали. Замість того, щоб нарікати в анонімних листах, що якийсь гурток ОУП нічого не робить – самі створюйте українське культурне, спортивне, релігійне, економічне і т.п. життя. Тоді працюєте для себе і своїх дітей. Якщо неспроможні, то хоч дайте свою лепту для спільної справи, як-от на ремонт Народного дому.
Не лише для себе ж його ремонтують українці Перемишля.
