Записав П.Л. ■ ПОГЛЯДИ ■ №36, 2013-09-08
Ірина Пильник, громадянка України
Я вже десять років живу в Польщі. Цього року у Варшаві, здається, ми вперше дійсно зібралися разом святкувати День незалежності України. І відчули себе спільним народом − ми, українці з України, та українці з Польщі. Таке велике свято, яке об’єднує нас, показує, що ми не є людьми другого сорту, що ми − нація, насправді спроможна на багато. Ми готові не лише на зміни в наших громадах, а й на зміни в Україні. Однак для цього потрібно, щоб ми йшли вперед усі разом, бо, незалежно від рівня вживання української мови чи місця народження, ми маємо творити одну спільну державу, де жилося б вільно, у якій ми не журилися б про майбутнє наших дітей, онуків. Також важливо, щоб ми могли з честю згадувати героїв України, які віддали життя за наше теперішнє і майбутнє, за те, що ця держава зродилася. Потрібно, щоб ми йшли в ногу з іншими народами.
Вважаю, що Україна буде у Європі. І тут можу сказати словами свого сина, якому 23 роки. Отож, коли він поїхав перший раз у Західну Європу, повернувшись, сказав мені: «Ми не гірші від німців, поляків та інших народів, тільки не знаю, чому ми так погано живемо!». Я вважаю, що Україна буде на такому рівні, як інші європейські народи, і наші діти будуть гордитися, що вони є українцями.
Івась Кравчук, учень Ґурово-ілавецького ліцею
Львів і День незалежності України − це найкращі моменти в моїй вакаційній подорожі. Уже при в’їзді до міста я помітив, що вітає мене лев з міським гербом у лапах. Я зразу відчув, що треба бути серйозним гостем і з повагою підходити до того, що побачу й відчую. Захопили мене чорна кам’яниця, площа Ринок з мальовничими будиночками та чотирма фонтанами, а потім на проспекті Свободи − будинок оперного театру. Подібний я бачив в Одесі. Довкола все відновлене. Краса й затишок. І ще я зауважив, що львів’яни − спокійні і нікуди не спішать нервовим кроком зі злобним лицем, як то буває у Варшаві чи в Лондоні. Красу міста доповнюють пам’ятники, які мене зустрічали чи не на кожному розі вулиці. Зупинившись біля них, ти вчишся історії народу, в якого були знатні постаті.
Думаю, що на сповільнений ритм життя людини мають теж вплив сакральні споруди, яких тут багато. Треба зупинитися, увійти у храм, або хоча б заглянути, впорядкувати свої думки, бо мури та інтер’єри вимагають цього від людини. Таємничість і велич церков учать людину покори перед життям, перед ближніми.
Насичений архітектурою і духовністю міста, я шикувався на святкування дня незалежності. Ніхто мені не підказував, я сам відчув, що треба достойно пережити цей день. Насамперед, одягнув вишиту сорочку і вийшов на вулицю Зелену, щоб маршруткою доїхати до центру. На зупинці старенький згорблений дідусь, теж у вишиванці, мило приглядався до мене, аж засльозилися в нього очі. Я зрозумів, і близькі мені це підтвердили, що дідусь, який, певно, теж їхав святкувати, бачив у мені внука-правнука і надію, що українському роду не буде переводу. Був я гордий, що дав йому трошки радості.
У центрі міста всі поспішали в одному напрямку − на проспект Свободи. Серед людського потоку вирізнялися у вишитому одязі львів’яни: діточки у возиках та біля тата-мами і старші. А далі співали групи людей, потім коло Шевченка концертували хори, люди віталися: «Слава Україні! Героям слава!» З більбордів поздоровляла партія влади, а люди гуторили, що 87% населення хоче вільної України, що стремить до ЄУ.
Це звучало надійно. Ще можна було підійти до прилавка (у старій «Волзі»!) з рекламою «Удару», голова якого Віталій Кличко у той час був у Львові. Я захопився й тим, що львів’яни і туристи мають добре місце для зустрічей – площу біля пам’ятника Шевченка. Тут усіх об’єднує український сильний незалежний дух. Під вечір правилася панахида з духовними кількох віровизнань. Добре, бо місто і його мешканці − то надалі мішанка релігій. Над усіма нами височів і чував могутній Кобзар.
Ще мене захопило таке: за ким не йдеш до пам’ятника Шевченка чи до опери, всі зупиняються біля фіґури Матінки Божої чи дерев’яного хреста. Помітив я, що більшість затримується тут, помолиться, або хоча б перехреститься. У такі моменти розумієш, що життя − це не тільки гоніння за земним добром. Треба охопити його глибший сенс − гармонію духовного і матеріального. Прислуховувався я і до мови людей. Часто чути російську мову, особливо від молодих, які забігають до МакДональдза.
Мило вражали того дня прикраси міста − багато національних прапорів і синьо-жовтих квітів біля пам’ятників, особливо Шевченка і Грушевського. Тільки в куточку при МакДональдзі стояв на пам’ятнику осамітнений і забутий Володимир Івасюк із зів’ялою квіткою. Прикро… А на площі Ринок статуї Нептуна, Амфітріти, Адоніса та Діани були одягнуті у вишиванки. Чи не можна було такої сорочки подарувати також Івасюкові? Попри це, атмосфера була святковою, піднесеною, натуральною, без промов і штучно роздутих парад. Просто все йшло від серця до серця.
