Ярослав Присташ, головний редактор «НС» ■ ПОГЛЯДИ ■ №6, 2015-02-08
Сьогодні ми випускаємо трьохтисячний номер «Нашого слова». За символічним числом 3000 ховається уся епоха людей. З однієї сторони, це когорта редакторів, з яких уже більшість складає свою редакцію в іншому світі, а з другої – читачі. Без вірних читачів рідного слова, яке часто було і залишається для них єдиним джерелом культурного, національного і релігійного життя українців у Польщі, а також джерелом новин з України, редакція існувати не може. Наші читачі, зазвичай, мають усі примірники рідної газети, які потім успадковують їхні нащадки.
Я з пошаною відношуся до членів редакції – колишніх і теперішніх, які, незважаючи на мізерні зарплати, вперто залишалися і залишаються працівниками тижневика. Для них «Наше слово» – це щось більше, ніж звичайна робота. Теперішня редакція продовжує діло леґендарних уже редакторів, яким прийшлося працювати в нелегкі часи. Вони пройшли через важкі випробування, однак вистояли і продовжували свою працю. Без них ми б не відзначали сьогодні ювілею.
Сама назва тижневика з політичних міркувань приховувала, яке це слово, але саме воно стало знаковим. «Наше слово» є нашим, тобто українським, воно належить до української громади в Польщі.
Газета мала різні періоди у своїй історії, але головною місією для неї залишається єднання нашої громади, розкиданої по усій Польщі та світі. Від початку заснування газети тижневик виконував, крім інформаційної, роль захисника людей перед свавіллям влади, дорадника, часами навіть терапевта для заляканих виселенців Акції «Вісла», вчителя української літературної мови та української історії, вихователя українського національного духу, іноді матримоніального посередника тощо.
Відколи пам’ятаю своє свідоме життя, цей український тижневик товаришував мені завжди. Спочатку в батьків, які передплачували й передплачують «Наше слово», я оглядав фотографії. Яке ж було моє здивування, коли в початковій школі після Шевченківської академії я на одній з фотографій побачив себе. Пам’ятаю також, як заходив до нас один дідусь, щоб почитати і подискутувати з моїм батьком про написане в «Нашому слові», або послухати платівку «Журавлів». Пан Мусій був для мене взірцем українства, яке відійшло разом з ним.
В часи ліцею в Лігниці «Наше слово» лежало в гуртожитку у світлиці. Кожен міг до нього заглянути. Я, наприклад, зачитувався «Лемківською енциклопедією» Івана Красовського й «Українськими говірками в Польщі» Михайла Лесева, дізнався про екслібриси Тирса Венгриновича.
У час комерціалізації, ґлобалізації, а також доби Інтернету тижневик надалі потрібний. Попри прогнози, що паперові видання відійдуть у небуття, ми продовжуємо друкуватися. Доки будуть читачі, доти виходитиме газета. Якщо настане час відмови від паперового варіанту, що, на мою думку, станеться не так скоро, «Наше слово» буде виходити в електронній формі. Це виклики майбутнього. Ми це розуміємо, тому повну версію «Нашого слова» можна знайти і в Інтернеті.
Тижневик був свідком багатьох історичних переломних подій у Польщі, Україні й на світі. Двічі випуск «Нашого слова» припинявся. Перший раз у зв’язку з воєнним положенням у Польщі, а другий став формою протесту проти саботування владою технічних видавничих потреб тижневика.
Не було б «Нашого слова» і без мережі розповсюджувачів, які багато років займаються збірною передплатою, а потім під церквами роздають передплатникам газету. Їхня місія – нелегка. Спасибі їм за таку працю.
Дивлячись у майбутнє, бажаю читачам, редакції і видавцеві, щоб усі ми дочекалися ще багато таких прекрасних ювілеїв. ■
