о. Стефан Батрух, голова Фонду духовної культури прикордоння
Важливо, щоб порушувати такі теми минулого, коли поляки з українцями не лише ворогували, але й уміли розмовляти. Цікавіше, корисніше зайнятися темою примирення, ніж постійно дошукуватися нових доводів: хто, скільки і яким жорстоким чином знищував. Тому це місце вписується в мої зацікавлення. Люди, які підписали договір, певно, мали на руках сліди крові: але кожен з нас робить помилки в житті, нема того, хто може сказати, – “я ніколи ні в чому не провинився”. Однак в цьому випадку велич полягає в тому, що людина піднімається, що може зробити висновки з помилок, може зробити крок у протилежну сторону.

Коли я дізнався, що таке порозуміння було: мене це радувало, я відчув, що потрібно щось зробити, щоб був якийсь слід, який про це інформуватиме.
Спершу повідомлялося про домовленість у Руді-Ружанецькій – і ми почали клопотатися, клопотатися, щоб там встановити таблицю. Робили зустрічі з владою ґміни Нароль, яка не була проти вшанування місця. Та коли справа уже завершувалася, підкарпатський воєвода вирішив, що треба її спрямувати до Анджея Пшевозника (тодішнього голови Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва – п.л.). Я намагався отримати від нього зворотну інформацію: що про це думає, яка його позиція. Але справа заглухла. Тому ми відклали її.
Тепер змінилися обставини, люди – і ми хочемо повернутися до справи. Наша зустріч у Цешанові важлива тому, що зроблено крок уперед у сфері досліджень: адже все задокументоване, де і як досягнуто домовленості. Це важливе, оскільки раніше ми такої точної інформації не мали. Крім того, є дуже добре ставлення місцевої влади в Цешанові. там хочуть відзначити цю подію за допомогою проведення якихось заходів, але й установлення таблиці чи обеліска. Можливо, у перспективі це стане спільним польсько-україн-ським заходом, якщо таке розуміння буде з одного і з другого боку. Думаю, що вже є позитивний резонанс, бо всі, хто про це знає, кажуть: важливо таке робити, ця подія небуденна, прийшов момент, коли треба почати говорити новою мовою про нові питання в польсько-українських відносинах.

Маріуш Зайончковський, Люблинське відділення Інституту національної пам’яті
Важливо, щоб говорити не лише про конфлікт, але й про те, що були світлі сторінки польсько-українських відносин: хоч підписання в цьому місці договору між УПА та організацією “Wolność i Niezawisłość” (складова АК – ред.) мало радше локальний характер. Договір підписали люди, які брали активну участь у конфлікті, які давали накази проводити етнічні чистки – як з одного, так і з другого боку, – внаслідок чого гинуло цивільне польське й українське населення. Проте справа важлива тому, що ці самі люди ствердили: можна і треба договоритися. Наскільки це був прагматизм, а наскільки щирі наміри – важко сьогодні оцінити. Думаю, тема потребує дослідження. Однак це була важлива подія, бо досягнуто цілі – заспокоїлася ситуація в реґіоні, завершено братовбивчу боротьбу та масові страждання цивільного населення.

Роман Кабачій, історик, Інститут масової інформації в Києві
Треба сказати, що домовленості сторони конфлікту досягали в різних місцях, вони мали різний характер і різні положення. Саме ця домовленісь, яку підписано на Томашівщині та Любачівщині, принесла мир. Натомість коли йшлося про примирення на південному Підляшші, Холмщині, – то виникали питання: палити майно чи не палити? Наприклад, представники Армії крайової (АК) казали, що палитимуть будинки, оскільки це українське майно, яке не мусить нікому більше дістатися. Проте, звісно, вони були зацікавлені, щоб пізніше польське населення прийшло в залишені хати, господарства і їх використовувало. Так це бачу з сьогоднішньої точки зору, адже ненормально було нищити чи палити майно. Але питання: хто про що думав? Коли говорити про протидіяння виселенню, то УПА напевно намагалася договоритися з АК про припинення застрашування українців. Залякування було одним з мотивів виїзду, бо коли спалили одне село, то жителі сусіднього самі пакували речі й виїжджали. АК хотіла, – якщо УПА погоджується з тим, що виселення є поганим вирішенням справи, – щоб і виселення поляків з Кресів, східної Галичини і західної Волині також визнати поганою розв’язкою: а значить є шанс того, що колись повернуться кордони ІІ Речі Посполитої.

Томаш Руґ, історик-Реґіоналіст, Центр культури Та спорту М. Цешанова
Старші представники місцевої громади пам’ятають минуле і знають, що на території ґміни відбувалися переговори між польським та українським підпіллям. Але для багатьох людей новою інформацією, яка прозвучала під час конференції, напевно було те, що домовленість підписано в місцевості Жар, а не Руда-Ружанецька.
Таке місце заслуговує на увічнення, оскільки загалом сьогодні більше говориться про погану сторінку польсько-українських відносин. А згадана домовленість була чимось дуже позитивним: за одним столом сіли люди, що прагнули зупинити братовбивчу боротьбу. Це переклалося на щоденне життя мешканців нашої ґміни: бо принесло відповідний результат, тобто врятувало не одне життя. Однак сьогодні, навіть у нашому повіті, не всі про це знають. Конференція – це щойно початок звернення уваги на справу, завдяки якій люди дізналися про вагомість події, що мала вплив на польсько-українські відносини на цій землі. Завершенням справи має бути встановлення пам’ятника. Тепер усе йде до того, щоб його встановили. Невдовзі, певно, відбудуться переговори в цій справі.

“Наше слово” №23, 3 червня 2012 року {moscomment}