Микола Рябчук, публіцист ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-01-01
На відміну від більшості аналітиків, я зовсім не вважаю головною політичною подією минулого [2010] року в Україні перемогу Віктора Януковича на президентських виборах – попри всю її безумовну значущість і зловісність. Головною подією в Україні торік був державний пореворот, що відбувся в березні цілком безкровно в стінах Верховної Ради та під її інституційним прикриттям. Я маю на увазі створення так званої “парламентської більшості” в абсолютно антиконституційний спосіб та, відповідно, формування абсолютно нелеґітимного уряду.
Все, що відбулося опісля, – зачистка Конституційного суду, Центральної виборчої комісії, усіх міністерств і відомств, місцевих органів влади, антиконституційне перенесення місцевих виборів, здача росіянам ще на 25 років військових баз у Криму, скасування конституційної реформи 2004 року і свавільне повернення до попередньої “кучмівської” конституції, фарсові вибори до місцевих органів влади, відновлення цензури, повернення Службі безпеки репресив-них функцій політичної охранки, заборона мирних пікетів, мітинґів і демонстрацій та використання міліції для арешту протестувальників, побиття журналістів і навіть традиційно совєтськe запаковування правозахисників до “психушок”, – усе це є лише продовженням та ескалацією того беззаконня, яке з президентського благословення почалося в березні 2010 року у Верховній Раді.
Янукович із клікою, слід віддати належне, сповна використали отриманий карт-бланш – не для обіцяних “реформ”, зрозуміло, а для зміцнення своєї авторитарної влади. Їхній проект “государства Укрáина” загалом зрозумілий. У політичному плані це має бути “керована”, себто імітаційна “демократія” путінського зразка; у національно-культурному – креольська держава російськомовних колонізаторів/колоністів та асимільованих аборигенів, із відповідною мовно-культурною та соціально-економічною марґіналізацією абориґенів неасимільованих – як у Білорусі. На рівні Донбасу або й усього півдня та сходу України такий проект був би цілком можливий, але в масштабах усієї країни реалізувати його скоріш за все не вдасться. Янукович, схоже, цього не розуміє, а можливо, унаслідок глибокої провінційності та загальної примітивності, навіть не уявляє собі якихось інших проектів поза тими, що бачить на екранах звичного для себе російського телебачення.
Що ж до України, то, по-перше, вона не має, на щастя, таких величезних природних ресурсів, як Росія. А отже, й приховувати свою некомпетентність та корумпованість українським авторитаристам буде набагато важче. Без нафтодоларів та позик від МВФ їм просто не буде чим купувати лояльність підданих, компенсуючи неефективність власного виробництва широкомасштабним імпортом. По-друге, на відміну від росіян, українці не мають імперського очманіння, їм не паморочить голови параноїдальна ідея змагання з Америкою, “вставання з колін”, захисту “співвітчизників” по всіх усюдах та інша бридня. А отже, й мобілізовувати населення за допомогою шовіністичної пропаґанди українським авторитаристам буде набагато важче. Вони, звісно, можуть розпалювати серед своїх прибічників ненависть до “галичан”, “свидомитов”, “бандерлогов” і, взагалі, до україномовних “националистов”, – але це радше призведе до розколу суспільства і, відповідно, країни, аніж до бажаної для авторитаристів інтеґрації. І, по-третє, ставлення Заходу до репресивного авторитаризму в Україні не буде, скоріш за все, таким поблажливим – із цілого ряду причин, – як до російського. Януковича з компанією, вірогідно, чекатиме доля не кремлівських братків, а невиїзного Лукашенки.
Парламентські вибори 2012 року будуть зманіпульовані владою ще дужче, аніж недавні місцеві, а президентські вибори через п’ять років будуть, скоріш за все, відвертим фальсифікатом. На цьому “європейська інтеґрація” для В. Януковича остаточно завершиться і єдиною європейською столицею, яку він зможе безперешкодно відвідати, буде Москва та ще, можливо, Мінськ. Пастка, виставлена свого часу російськими спецслужбами для занадто багатовекторного Леоніда Кучми у вигляді касетного скандалу, зачиниться тепер за спиною його спадкоємця – без жодних касет.
Українське суспільство, слід відверто сказати, програло після Помаранчевої революції все, що могло програти, і тому в найближчі роки чи навіть у найближче десятиліття немає практично жодних шансів на відродження демократії,
а тим більше – на побудову правової держави та повернення до європейського шляху розвитку. Друга українська республіка (якщо УНР вважати першою) закінчилася, – тут я цілком згоден з Андрієм Мокроусовим. Якою буде третя українська республіка і чи взагалі буде – залежить від нас. Спротив режимові, хоч позірно безнадійний, украй потрібний, щоб зберегти на майбутнє бодай острівці цивільності та, наскільки можливо, українськості. Саме час, хоч і як сумно, повчитись у білорусів.
(повний текст появиться в “Критиці” – ред.)
“Наше слово” №1, 2 cічня 2011 року {moscomment}
