Григорій Сподарик, журналіст «Нашого слова» ■ ПОГЛЯДИ ■ №6, 2013-02-10
Організування масових культурних заходів – це хоч не єдина активність українців у Польщі, проте дуже помітна. Фестивалі, зустрічі, ватри – зокрема в літній час календар насичений ними так, що кожні вихідні можна провести в супроводі української музики чи танців. Вистачить лише «покружляти» між різними реґіонами – Мазурами, Підляшшям, Лемківщиною…. На популярність подібних починів напевно впливає їхній розважальний характер і те, що розсіяні по всій країні люди в рамках такого заходу знаходять спільну площину для зустрічей. Проте час від часу ці розваги стають предметом гарячої дискусії. Критичний підхід базується на тому, що не одними розвагами повинна жити громада. Сперечальники пропонують розширити активність, наприклад, тематикою навчального чи наукового характеру. Звертають увагу й на те, що українські заходи в Польщі нерідко впадають у пастку монотонності – протягом багатьох років незмінна схема, ті самі виконавці та майже не модифікована художня програма.
Чергові проблеми показує «маланковий марафон», який цього року вже наближається до фінішу. І так, під оголошенням в Інтернеті про карнавальну забаву в Кентшині хтось написав, що там «немає української атмосфери, бо приходить більшість поляків». Черговий коментатор, як це в дискусії переважно й буває, з такою оцінкою не погодився (він вважає, що там «супер» атмосфера), а при нагоді заохочував задуматися над кількістю українців, які спілкуються своєю мовою. Наскільки мені відомо, саме в Кентшині перед загальною гучною карнавальною забавою, яка останніми роками притягує кожного разу по кілька сотень учасників – серед них і поляків, відбувається більш камеральна Маланка для місцевих українців. Таке подвійне святкування напевно може бути альтернативним розв’язанням, проте проблема атмосфери й надалі залишається відкритою і стосується не лише кентшинської забави. Цілком упевнено треба сказати, що не варто нам закриватися від польського суспільства, бо це дорога в нікуди. З іншого боку, коли чуєш, як колись виглядали українські заходи – біля кількох десятків людей, вогнище, співи під гітару – то за такою привітною й дружньою атмосферою, яка там панувала, дійсно можна затужити. А може, тужити зовсім не треба, бо ж власне «українську атмосферу» кожний з нас має в собі, треба тільки додати бажання, щоб її проявляти й розвивати.
Повертаючись до інтернет-дискусії щодо заходу в Кентшині, складається враження, що суттю «атмосферної проблеми» є зовсім не присутність поляків, а можливо недостатня кількість тих, хто між чаркою і танцями не забуває бесідувати рідною українською мовою. На якість атмосфери це напевно має вплив…
