Юліян Бак, Рома Золотник, Ігор Мричко ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-11-10
Юліян Бак, директор “шашкевичівки” в 1991-1999 роках
Нині у світовій освіті загалом, а в Польщі та в наших школах зокрема, існує криза у сфері виховної праці. Школа прагне, щоб учень оволодів знаннями в якнайповнішому обсязі, навіть якщо чимало з цих знань йому в житті не знадобляться. Школа працює з учнем на його успішність у розв’язуванні тестів, здобутті балів, бо це потім можна продемонструвати у звітах у числовому вимірі. І учні нашої школи справді непогано справляються з цим. Натомість виховна праця не вимірюється балами, вона в нашій школі відстає.
Ми бачимо, чим стала школа за останній короткий час: учитель не є для учня джерелом знань та авторитетом – він є людиною, до якої учень лише ставиться в міру терпеливо, оскільки батьки наказують дитині ходити до школи. Проведений у школі час учень вважає втраченим. Я не заздрю нашим учителям у цій ситуації.
Я констатую, що в “шашкевичівці” різко зменшилася кількість учителів-українців. Визнаючи високі якості вчителів польського походження, я дотримуюся погляду, що у виховному процесі вони не можуть дати нашим учням того, що дає вчитель української національності. Чимало польських учителів працює в школі всього кілька годин на тиждень, отож їм важко глибоко ідентифікувати себе з місією цієї школи – вони відповідають за успішність з предмета, а не за учня.
Сьогодні в “шашкевичівці” весь тягар національного виховання несуть кілька вчителів-українців. На них тримається зміст вивіски “українська школа”… Мене дуже болить повсюдна польська мова в цій школі. Замість української мови, учень “говорить” тільки народним одягом, виступаючи на сцені. Учень, який не виносить зі школи мови, опановує принаймні спів або народні танці. Це йому допомагає в такій ситуації ідентифікувати себе з українським народом.
Рома Золотник, член Засновницького комітету школи ім. М. Шашкевича 1991 р.
При нагоді відзначення 100-річчя “шашкевичівки” хочу наголосити: ми є свідками того, як різко скоротилося українське шкільництво в Перемишлі – нині одна-єдина школа виконує завдання, яке до війни здійснювали чоловіча та дівоча гімназії і початкова школа ім. Шашкевича. Тому нинішня річниця мала звернути увагу на ширший контекст.
Проведення врочистої академії не відбулося з дотриманням належних норм. Директор школи довго розповідав про історію школи та вітав тих, кого вже раз вітав, а натомість забув, зокрема, про присутність делеґацій зі Союзу українців Підляшшя та багатьох інших людей.
Поетично-музичний монтаж, представлений учнями на сцені, був похоронною інсценізацією. Шашкевич писав у такому, а не іншому стилі, але коли в нас є держава і школа, молодь – то навіщо нам так плакати?
Український дух цієї школи зводиться до виступів на сцені. Мені бракує в ній справжнього українського духу, а також української мови. Учні школи ім. Шашкевича не знають української історії, традиції та мови, історії Перемишля і наших земель. Не знають!
Ігор Мричко, учень “шашкевичівки” у 1992-2000 роках
Коментувати 20-річчя школи нині можу тільки збоку. Моїх однокласників, друзів, учителів, місць – тобто школи, до якої я ходив – нема, незмінними залишилися тільки мури та коридори. Відчутна інша атмосфера, і я сумніваюся, чи зміни у внутрішньому житті школи пішли в тому напрямку, який міг би мені сподобатися.
Ми співали пісні в коридорі: а чи нині так співають? Можливо, що тільки на сцені: як я бачив і чув під час академії, першого дня святкувань з нагоди 20-річчя, обличчя виконавців нагадували смуток приреченого.
Чи котрийсь учень почує сьогодні за спиною вчительське “Не цвенькай!”?
Важко повірити, щоб так, як ми колись, нинішні учні вміли явно й відважно критикувати все погане, що траплялося на їхній дорозі, починаючи від шкільного життя. Такому, а не іншому вікові, та шкільній атмосфері я дякую за початки критичного мислення – але також бунтові проти затурканості українського середовища. Школа одночасно намагалася встановлювати свій лад, а ми проти цього чинили опір, але й давала свободу мислення, що ми використовували. Від нас вимагали мудрості та вміння обстоювати себе і друзів. І тут учні ліцею були одностайні та солідарні. У нашій школі винятково не була можлива анонімність. Учнів було мало, тож усі знали один одного. Це давало шанс або навіть спонукувало в рамках творення свого “я” до того, щоб бути мислячою індивідуальністю. Однак це не відбувалося під час занять, а в коридорах, під час перерв.
Записав Богдан Гук
“Наше слово” №46, 13 листопада 2011 року {moscomment}
