Григорій Сподарик ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-11-04
Нещодавні парламентські вибори українська громада Польщі завершила таким результатом: є свій представник у Cеймі РП. Факт цей важливий передусім тому, що від початку демократичних змін це не завжди вдавалося. Нагадаю, що 1989 р. нашим депутатом став Володимир Мокрий, потім у 1993-2001 рр. ним був Мирослав Чех, а 2007 р. вперше у сеймових лавах засів Мирон Сич. Він у цьогорічних виборах повторив свій успіх, а мандат здобув, як і попередньо, балотуючись в Ельблонзькому окрузі й отримуючи подібну кількість голосів: попереднім разом було їх 9075, а тепер – 8884. Цьогорічна кампанія на фоні попередніх у дечому спиралася на досвід, напрацьований роками, проте мала й свої особливості.
Виборчі стратегії українців, у тому числі й нашої найбільш представницької організації – Об’єднання українців у Польщі, були різні. У минулому був створений, наприклад, спільний виборчий блок з іншими меншинами, проте це не дало нам успішного результату. Ще на початку 90-их рр. почали згадувати про механізм виборчих курій – систему, яка б ґарантувала кілька місць для депутатів від меншин. Цей постулат і досі не є реалізований з огляду на брак зацікавлення ним на державному рівні, тому його далі мабуть не просуватимуть.
Українцям, як і рядові інших меншин, щоб мати свого представника у парламенті, довелося скористатися пропозиціями загальнопольських політичних партій – і цей варіант залишається актуальним до сьогодні. Шанси наших кандидатів у такому випадку завжди залежать від кількох чинників. Перший – це рівень підтримки даної партії в суспільстві: найпопулярніші отримують найбільше мандатів, і тоді зростають шанси, що котрийсь із них стане нашим. По- друге, кандидат з підтримкою української громади мусить бути лідером не лише в її середовищі, але й розпізнавальною в реґіоні людиною, якою поцікавляться також польські виборці. Усі вибори показали, що самих “українських голосів” до перемоги ніколи не вистачить. Однак головні чинники мабуть два: бажання взяти до уваги факт зацікавлення кандидата українськими питаннями і, так само, як у випадку всього суспільства загалом, активна участь нашої громади у виборах.
Якщо говорити про цьогорічні особливості, то треба зазначити, що цим разом вперше була така сильна конкуренція між кандидатами і вперше кампанія з додатком “чорного піару” так виразно розлилася в медіа просторі, зокрема в Інтернеті. В тому самому окрузі, що й М. Сич, балотувалося ще троє українських кандидатів – Данута Куницька, Юрій Нецьо та Владислав Манькут. Лідером виборчих перегонів в українському контексті від початку був М. Сич – і мабуть тому на нього був спрямований основний удар. Різні веб форуми ще задовго перед виборами кипіли від натяків на співробітництво Сича з комуністичною владою в часи ПНР, на фінансові махінації, пов’язані з перевищенням повноважень на різних посадах. Хоч наклепи не мали підтвердження, однак могли знизити рейтинґ кандидата і зменшити його виборчі шанси. Мета цього була проста: для українців він мав щонайменше стати “стукачем”, а в очах поляків мав об’явитися як український націоналіст або принаймні як депутат, що займається виключно українськими питаннями. У найгіршому “радіо марійному” стилі над Сичем “попрацював” портал grekokatolicy.pl – там депутат віддавна висвітлювався як співробітник секретних радянських служб, а наприкінці кампанії – як прихильник абортів.
Новинкою були й виборчі дебати між кандидатами, проведені вперше місцевим телебаченням у Бартошицях. Лунали фальшиві оскарження на адресу “Нашого слова”, що нібито не хоче публікувати виборчих оголошень інших кандидатів, чим фаворизує Сича, а йому самому дорікали, що він єдиний має підтримку ОУП, яке додатково активізує у виборчому процесі громаду не лише з Ельблонзького округу. Може, і була б у цьому якась сенсаційність, якби не факт, що ідентичну підтримку ще 1993 р. отримав М. Чех чи тодішній кандидат з Мазур (також член ОУП) Володислав Козубель. “19 вересня їдемо на Ольштинщину”, – заохочувало 18 років тому “НС” підтримати Козубеля і подавало інформацію про те, як отримати посвідку на голосування поза своїм округом. Така активізація, згідно з законом, дає шанс меншинам на політичне представництво у польському парламенті, однак Ю. Нецьо в рамках бартошицьких виборчих дебатів визнав її неморальною. Він дорікав “НС”, на протилежному полюсі (отже – незалежному й об’єктивному) ставлячи ольштинське видання “Дебата”, в якому публікується він сам. Найбільшу свою вартість “Дебата” продемонструвала, мабуть, віддаючи свої шпальти відомому українофобові кс. Т. Ісаковичу-Залеському, і тоді, коли перед виборами багатоголосся забезпечила таким чином, що надала слово кільком кандидатам від “Права і справедливості” – тільки і виключно.
Цього року у виборчо-аґітаційному просторі відчувалося виняткове напруження. Така тенденція, мабуть, залишиться і надалі, бо наша громада не дуже відрізняється від загалу суспільства, у якому живемо. Нікому не треба доводити, що воно ідейно неоднорідне. Багатоголосся – це позитивний факт, але при чергових виборах варто згадати слова Юрія Рейта (колишнього голови ОУП), сказані ним після виборів 1993 р.: “Це дуже погано, коли у вирішальних моментах для нашого національно-громадського буття не вміємо плюралізму консолідувати і підпорядкувати стратегічному інтересові”. Ці слова можна порекомендувати (особливо деяким порталам), як основу для перевиборчих роздумів. Через чотири роки побачимо, які висновки зроблено…
“Наше слово” №45, 6 листопада 2011 року {moscomment}
