(пл) ■ УКРАЇНА ■ №35, 2012-08-26
Було 18 березня 1989 р., коли “Журавлі” як хор уперше перетнули польсько-український кордон. Під час цього турне, яке тривало понад десять днів, хор співав у Львові, Рівному, Чернігові, Києві та Каневі. Цей виїзд хористи переживали з особливим хвилюванням.
– Щойно ми перетнули кордон, а за нами вже потягнулися “хвости”. Щиро кажучи, ми були невпевнені, що саме нас чекає. Але перший концерт у Львові розвіяв наші побоювання. Під час концерту плакала і публіка, і ми самі. Глядачі плакали через нас, а ми – через них, – поринає у спомини Павло Любович.
На цьому концерті було стільки людей, що не всі помістилися всередині будинку, тому слухачі ззовні просили поставити гучномовці для них.
Проте перший концерт міг виглядати зовсім по-іншому: ще до нього перед входом у будинок стояли люди, які говорили, що не мають квитків, бо нібито всі викуплені – а насправді зал був порожній. Виявилося, що квитки раніше “розповсюджено” для того, щоб на концерті нікого не було. Та “Журавлів” уже тоді у Львові знали, отже для цих людей, що не мали квитків, удалося організувати черговий виступ хору.
– Там уперше ми заспівали “Отче наш”, хоч, звичайно, організатори попереджали нас, щоб ми звертали увагу на репертуар. Після молитви присутні в залі встали, але ніхто не аплодував. Це було зворушливе. Думаю, люди тоді почулися собою, тими, ким вони є, – говорить Василь Костик.
“Журавлі” під час цього турне співали духовну музику, яку не дозволялося виконувати.
У квітні наступного року “Журавлі” другий раз потрапили в Україну, де вже виступали двічі на день. Спочатку приходило мало глядачів, бо їх дезорієнтовано. Через Дрогобич, Тернопіль, Рівне та інші міста хористи їхали до Києва, а на кожний концерт вносили синьо-жовтий прапор і співали “Ще не вмерла Україна”.
– У Почаєві ми переодягнулися в жупани й пішли до пам’ятника Богдана Хмельницького. Це викликало шок у людей, а ще більше вразило КДБ, від якого ми втікали, – оживляє пережите Іван Падух.
Проте всі найчастіше згадують концерт у Бердичеві. У залі, що міг помістити тисячу глядачів, зібралося, може, з 200 осіб. Люди пояснили, що вони вже не мали де придбати квитків. Виявилося, КДБ усі раніше викупило в касі.
– Хоч нам заборонили, то на кінець Юрко Сулим вніс прапор і ми почали співати “Ще не вмерла Україна”. До кінця гімну всі повставали. Чогось такого я вже більше не бачив. Тоді це нас дуже вразило, – продовжує І. Падух.
На цьому ж концерті в залі була велика кількість міліції, яка мала пильнувати т.зв. “порядку”. Проте не передбачили одного.
– Влодко Серкіз, який не співав на концерті, узяв собі одного “дружинника”, тобто тодішнього радянського громадського міліціонера на бік, зговорився і сів разом з ним дивитися концерт. Насамкінець, коли ми почали співати Гімн України, Серкіз зірвався з крісла, а за ним зразу цей дружинник. Пізніше виявилося, що майже всі інші правоохоронці також по черзі повставали. “Коли люди це побачили – також піднялися”, – згадує Іван Олійник.
Звичайно, при кожному концерті влада чинила все, щоб ніхто не прийшов.
У Києві “Журавлі” самі зробили собі рекламну кампанію, інформуючи про концерт на вулиці.
– І тоді вийшло, як має бути, – стверджує І. Олійник.
Восени 1991 р. хор об’їхав уже всю Україну. Тоді “Журавлів” запросила Республіканська партія Левка Лук’яненка. Все відбувалося напередодні референдуму стосовно незалежності, а з усіх запланованих концертів не вийшов один – у Харкові. Отже, був Донецьк, Луганськ, Запоріжжя, Черкаси, Кривий Ріг тощо.
– Пам’ятаю, коли в Донецьку ми заспівали: “Ще не вмерла Україна”, зі стільців не піднялося, може, кілька глядачів. Там ми співали й плакали, і знов співали, – розчулюється ще й тепер І. Олійник.
Проте в інших містах Східної України був інший клімат, бо людей не впускали в зали. У Запоріжжі, до залу на 1500 осіб, на концерт прийшло всього 95 глядачів. Нерідко хористів називали “бандерівцями з Польщі”, проте чого тут дивуватися: якщо, наприклад, у Луганську в готелі один з хористів чекав у прохідній годину, аж прийде хтось, хто говоритиме по-українському.
– Для нас така поїздка в Україну і присутність там були потрібними. Проте ми для тодішньої України – уже не конче, – ділиться думкою І. Падух.
Вже понад десять років минає від того часу, як «Журавлі» в рамках святкувань тридцятиліття хору виступили з одним концертом у Львові. Черговий раз поїхали в Україну 2007 р. і тоді «Журавлі» концертували в Черкаській області.
Звичайно, їхати було цікаво, бо деяких місць молоді члени колективу не побачили б, можливо, ніколи.
– Не знаю, чи колись заспівав би я «Заповіт» на могилі Шевченка, бо не знаю, коли б туди попав: а з хором я це зробив, так само й відвідав місця, пов’язані з козацькою традицією – Суботів, Умань, – говорить Богдан Юрчишин.
Однак цей виїзд уже не мав такого піднесеного характеру, який спостерігався у 1990-ті роки. Бо й Україна змінилася.
– Люди питали: хто ми, чому співаємо? Я багато чув з розповідей старших колеґ про 1990-ті роки, але після цього виїзду побачив: небагато людей в Україні знає, що є осередки культури чи колективи, які діють за межами України. Що є люди, які співають українських пісень, вчаться їх, їздять з концертами. Тоді побачив, що дуже мала частина українського суспільства уявляє, що поза межами України живуть українці, які гуртуються, продовжують українські традиції. І в цьому, може, є якась користь від сьогоднішніх поїздок в Україну «Журавлів» чи інших колективів. Проте, з другого боку, в Україні є стільки хорів, у них хороший рівень, тож не знаю, чи ми українцям потрібні. Ми, певно, більше потрібні нам самим, – робить висновок Б. Юрчишин.
Востаннє «Журавлі» побували в Україні навесні минулого року, де взяли участь у І Міжнародному хоровому фестивалі «Хваліте господа з небес» у Дрогобичі, та виступили у Львові у Духовній семінарії УГКЦ.
– Усе змінилося. Колись – чи добре, чи зле ми заспівали – люди в Україні йшли подивитися на виступ «Журавлів», українського хору з Польщі. Тепер приходять просто дивитися на концерт, – підсумовує П. Любович.
