Анастасія Канарська ■ КУЛЬТУРА ■ №11, 2016-03-13
Літературно-музичне дійство «Антонич удома» – це переплетення поезії, музики, прози та відео-арту. Таку українську прем’єру нещодавно можна було побачити в Національному академічному українському драматичному театрі ім. Марії Заньковецької у Львові.
Автором ідеї став Матеуш Сора, директор фестивалю «Spotkania teatralne Innowica», який відбувається в селі, де народився Богдан Ігор Антонич. М. Сора запропонував українським і польським митцям об’єднатися навколо творчості цього геніального поета. Де, як не в Новиці, могла народитися така ініціатива? Саме тут вперше зібралися Уляна Горбачевська (голос), Юрій Андрухович (голос), Марк Токар (голос, контрабас), Ришард Лятецький (труба, аналоговий синтезатор, псевдоінструменти) і Барт Палига (духові, електрична віолончель, фідель, голос), щоб почаклувати над Антоничевим словом, щоб воно переливалося співом птахів, шумом дерев, гуркотом міста, ніжністю та широтою народного співу, дзвінкістю жіночого голосу, глибиною чоловічого баритону, звуками природи і вишуканого джазу… Спеціально для цього проекту був оголошений конкурс на найкращі переклади поезії Б. І. Антонича польською мовою, щоб вони звучали поруч з ориґіналами, творячи мереживно-пастельну і вибухово-яскраву матерію дійства, яке й побачили глядачі у Львові. Авторам хотілося одягнути поезію в досконалі візуальні шати. Вони клопітливо над цим працювали, часом долаючи тільки їм відомі перешкоди.
Літературно-музичне дійство «Антонич удома» поділене умовно на три частини. У першій частині слово наче народжується з трав, осяяних сонцем Бескидів, із цвіркунів, які десь прориватимуться крізь в’язку магму рику мегаполісу в другій частині, і аж до космічної психоделіки – у третій, яка вкінці повернеться до прадавнього: «Шугаю, щугаю, / ци ти тепер в раю?» Дитинство на Лемківщині, молодість у Львові, відчуття міста як клітки для людини, його тиск на неї, містичний зв’язок з Усесвітом.
Поезія Антонича, декламована українською мовою з вкрапленнями польських перекладів, виспівана У. Горбачевською, Ю. Андруховичем і М. Токарем, знаним джазовим контрабасистом, який цього вечора говорив не лише за посередництвом свого контрабасу, але й голосу, доповнилася уривками з «Дванадцяти обручів» Андруховича (захистив дисертацію), у якій дослідник творчості Антонича інтерпретує життя молодого поета, фантазує, пропускає його через себе… Ці моменти викликають певний дисонанс, однак вони логічно й природно вплітаються у тканину дійства.
Ю. Андрухович не грає самого Б. І. Антонича, а лише передає його поезію своїм глибоким голосом, артикулюючи її глибину. Чи міг цей з вигляду сором’язливий молодий хлопець (знаю про це не лише з літератури, але й з родинних розповідей), якому не довелося не те що постаріти, але навіть пережити кризу середнього віку, все ж встигнути стати досвідченим ловеласом? Чи це його поезія говорила різними голосами, торкаючись недосяжних глибин завдяки його фантастичній геніальності, яку ні збагнути, ні пояснити неможливо. У ній він прожив життя сотні різних людей, даючи читачам і дослідникам неймовірне поле для інтерпретації. Наче заклинання («Струнка тополя тонша й тонша, мов дерево ставало б птахом…») звучатиме в устах У. Горбачевської (режисера дійства), музиканти творитимуть неповторну гармонію звуків, а Ю. Андрухович додаватиме експресії. «Ходить тінь на площі Юра» – містично повторюватиме він, а на відкритій сторінці зошита чи книжки, на тлі якої вони творять, постане італійська площа Джорджо де Кіріко, сучасника Антонича, сюрреалістичними полотнами якого він захоплювався (як стверджує один із спів-творців проекту Ю. Андрухович).
Художнє оформлення простору і костюми, які були створені під впливом естетики митців антоничівського часу, таких, наприклад, як Олександра Екстер (художниця, представниця кубізму й футуризму – ред.) чи Анатоль Петрицький (український живописець, художник театру і книги – ред.), заслуговує на особливу увагу. Починаючи від відео-арту, який є не звичними вже сьогодні слайдами, а окремим витвором мистецтва, що народжується з краплі води та мазка фарбою, творячи справді космос, за яким так цікаво спостерігати (автори «VJ group Cube» і художник Володимир Олещук), і аж до костюмів, автором яких, я підозрюю, є сама У. Горбачевська (людина-оркестр, художниця, співачка, ініціатор таких красивих акцій).
Якщо до чогось і можна було причепитися, то лише до тих «швів» між частинами, коли основні фіґуранти змінювали чудове вбрання та коли зал вибухав оплесками, бо глядачі не могли дочекатися закінчення дійства, щоб виразити своє захоплення, на жаль, тим самим руйнуючи атмосферу та збиваючи артистів. Але це вже претензії до публіки.
Думаю, що артисти ще будуть шліфувати свій прекрасний спектакль, то ж варто не пропустити нагоду його побачити. Вже є інформація, що заплановано такий показ у програмі «Вроцлав – культурна столиця Європи 2016». ■
