Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №28, 2013-07-14
Табір інтернування в Александрові-Куявському, – як і майже десяток інших, де польські «союзники» тримали понад три з половиною тисячі побратимів у боротьбі з більшовицькою ордою, – стає нині символом братерства. Маршалок Юзеф Пілсудський, підписуючи Ризький договір з більшовиками, відступився від своїх бойових товаришів, зберігаючи за Річчю Посполитою землі, які, по суті, одержав раніше від союзника Симона Петлюри. Нині польська історіографія намагається пояснювати далеко не лицарський поступок Польщі фактом, що армія УНР Петлюри не спромоглася викликати в Україні загальнонаціонального повстання проти більшовиків і програла всі битви, тому Варшава не мала іншого виходу, як домовитися з ворогом із користю для самої себе. Історики підкреслюють, що поляки не «продали» більшовикам від 30 до 50 тисяч українських воїнів, які після поразки перейшли на польську територію, а «дозволили» їм поселитися в десяти таборах інтернування.
Табір після інтернованих денікінців
Один з таборів інтернування січових стрільців, який одержав номер 6, розміщено в Александрові-Куявському. Польська військова влада скористалася інфраструктурою зовсім недавнього місця утримання денікінців, а навіть червоноармійців-будьонівців. Табір складали три дерев’яні бараки на вісімсот місць та з п’ять менших (в одному розташувалася комендантура), кожен з примітивними кухонними приміщеннями. На місці була пральня, санітаріати, дезінфекційні й карантинні кімнати. Табір мав свої водогін і каналізацію. Попри це, він зовсім не годився для проживання в зимових умовах. Не було навіть простого лазарету, хворих доводилося возити до лікарні табору № 15 у Торуні.
До александрівського табору інтернування потрапили бійці 6-ї Січової дивізії стрільців, 4-ї Київської дивізії стрільців і 3-тя Залізна дивізія стрільців. Перших людей інтерновано на самому початку грудня 1920 р. Офіційне відкриття табору відбулося 8 грудня того ж року. Табір мав бути призначений для трьох тисяч осіб, і вже стільки інтернованих заповнило його через кілька днів після офіційного відкриття. Згідно з офіційними документами тих часів, на середину грудня 1920 р. в ньому перебувало 900 офіцерів, 2504 стрільці, 95 жінок та 29 дітей. Командиром табору призначено польського офіцера – майора Альфреда Йогеля. Натомість внутрішній контроль над інтернованими українцями здійснювали найвищі ранґом українські офіцери, котрих очолював їхній ославлений командир генерал Марко Безручко, який зі своїми стрільцями затримав 29–31 серпня 1920 р. під Замостям будьонівську армію, що йшла на допомогу армії Тухачевського, розбитій під Варшавою 13–25 серпня («чудо на Віслою»).
«Мешканці» табору мали право вести культурно-освітню, видавничу, релігійну, спортивну, а навіть ремісничу діяльність. І скористалися цим повністю.
Надто скромним було харчування. Інтерновані мали одержувати на добу по 700 грамів хліба й картоплі, 250 грамів м’яса, 150 грамів городини, дві порції кави та по 100 грамів мила на місяць. На практиці однак було значно гірше: часто замість м’яса і хліба інтерновані одержували додаткову картоплю й городину.
Між груднем 1920 і березнем 1921 р. в таборі перебувало від 3200 до 3565 осіб. Своїх інтернованих стрільців 5 квітня 1921 р. відвідали Симон Петлюра, генерали Михайло Омелянович-Павленко, Володимир Сальський. Були в ньому й американська та британська місії… З тижня на тиждень кількість інтернованих зменшувалася. У третій декаді жовтня 1921 р. в Александрові-Куявському проживало всіх інтернованих осіб 1861. Це мало зв’язок з політикою польської влади, яка хотіла закрити табори. До зменшення кількості «мешканців» спричинялися й утечі інтернованих. Формальне закриття александрівського табору відбулося 9 жовтня 1921 р., але й надалі чимало осіб залишалося в ньому. Врешті півтисячі інтернованих переселено до табору в Щипйорні, а 1300 – у Стшалкові. Табір в Александрові-Куявському 25 жовтня 1921 р. перестав існувати. Майже двісті осіб, які знайшли роботу в містечку або в навколишніх місцевостях, залишилися в ньому жити.
Кожна могила – «непімщена рана»
Де живуть люди, там вони й помирають. Цвинтар померлих у таборі вояків армії УНР був закладений в часи існування табору для інтернованих. Граф Едвард Трояновський 1921 р. виділив для цієї мети ділянку землі поблизу табірних бараків, – розповідає професор Омелян Вішка з Університету Миколая Коперника в Торуні, який про табір, долі інтернованих і цвинтар знає майже все. У липні згаданого року офіцери, які перебували в таборі, закликали інших інтернованих упорядкувати цвинтар і встановити на ньому пам’ятник.
Зібрано 20 тисяч польських марок, що дозволило облаштувати поховання й підготувати проект пам’ятної могили. Працювали над упорядкуванням і насипанням кургану самі інтерновані. На кургані встановлено чорний запорозький хрест. Посередині хреста замістили герб – тризуб, на раменах напис українською мовою: «Борцям за волю України офіцери і солдати 4 і 6 Дивізій». На звороті був напис: «Pro Ukraine libertate mortuis» і далі по-польськи «Bohaterom walki o wolność Ukrainy 4 i 6 Dywizje Ukraińskie – 1921». На передньому схилі могили інтерновані прикріпили табличку з червоного пісковику з написом українською мовою: «Хай ворог знає, що козацька сила ще не вмерла під ярмом тирана, що кожна степова могила – це вічна непімщена рана».
До Александрова-Куявського 18 вересня 1921 р. прибув головний капелан Дієвої армії УНР, священик Павло Пащевський, відправив Службу Божу в таборовій каплиці, після чого освятив цвинтар і 17 могил. Немає достовірних даних, скільки саме інтернованих українців на ньому поховано. Нині поряд з курганом, увінчаним козацьким хрестом, стоять ще 22 безіменні хрести – символ пам’яті про тих, хто відійшов у вічність під час інтернування. Вони безіменні, бо ще не вдалося встановити прізвищ померлих. Та й невідомо, чи в отих 22 могилах знайшли останній земний спочинок лише кості січових стрільців. Професор О. Вішка каже, що там можуть бути й останки інтернованих денікінців, а навіть убитого неподалік червоноарміста-будьонівця, який ішов «визволяти» Європу…
У міжвоєнне двадцятиліття український цвинтар в Александрові-Куявському був місцем щорічних богослужінь і патріотичних урочистостей, котрі збирали об’єднання еміґрантів-українців з усієї території Куяв і Помор’я. На Козацьких могилах 29 травня 1927 р. вперше відправлено панахиду за Симона Петлюру. Відтоді панахиди по Петлюрі та інших учасниках боротьби за незалежність України стали в Александрові-Куявському традицією; брали в них участь українці з усього реґіону. По відправі улаштовували врочисті академії. А 1932 р., після відновлення цвинтаря два роки раніше, поєднано церемонії пам’яті С. Петлюри з відзначенням річниці відродження української армії. Патріотичні врочистості на Козацьких могилах організовано до 1939 р. включно. Друга світова війна розігнала й розсіяла українську діаспору Куявів і Примор’я по світі. По війні, та ще й при комуністичній владі, про Козацькі могили забуто. Вони помалу перетворювалися в руїну.
Повернена шана і пам’ять
Щойно навесні 1991 р. розпочалася реконструкція Козацьких могил. Набагато раніше старання про повернення належної пам’яті символові української непокори більшовицькій ординській системі і водночас українсько-польського побратимства, розпочали невтомні українці з місцевого реґіону: проф. Омелян Вішка та полковник Семен Сметана з Торуні. Самі, як згадує нині О. Вішка, не вдіяли б нічого, якби не низка людей доброї волі. Хтозна, чи серед них не було нащадків інтернованих стрільців.
– У післявоєнний період не було навіть мови про вшановування «якихось там» петлюрівців, – говорить професор О. Вішка. – Цей цвинтар руйнувався аж до початку 90-х років минулого століття. Як потрапив я сюди навесні 1991 р., то аж серце защеміло. Курган був розтоптаний. На могилках височів лише одинокий хрест (бо ним опікувався син одного петлюрівця) і декілька похилених стовпців. Оце було й усе.
Проф. О. Вішка зразу ж звернувся в цій справі до бурґомістра Александрова-Куявського. Навіть сьогодні з подивом каже, що знайшов зрозуміння. Коли професор почав ходити коло цього цвинтаря, одна з жінок, яка звернула на це увагу, сказала йому: занедбаним цвинтарем дуже цікавиться начальник місцевої поліції, Станіслав Монковський.
Так професор потрапив у комендантуру поліції. Начальник справді переймався станом цього цвинтаря. Вони домовилися, що посадовець розгляне ситуацію в місті, те, що про це думає самоврядна влада. Уже невдовзі С. Монковський зателефонував О. Вішці і сказав, що думка в самоврядних структурах міста відносно дальшої долі Козацьких могил – прихильна. Незабаром було й рішення щодо віднови поховань. Велика в цьому заслуга тодішніх керманичів міста – Здзислава Насінського та його заступника Станіслава Крисінського. Постало питання: якими коштами це зробити, хто займеться ґрунтовною реконструкцією? Бо могили були дуже знищені, що далося помітити неозброєним оком. А починати треба було з самого початку: тобто від проекту. Професор О. Вішка подався в серпні 1991 р. до Львова по допомогу. Чудом віднайшов прихильних людей, а навіть відповідні установи, які зацікавилися проектом, хоч це ще був Радянський Союз.
– Я по шнурочку потрапив до Бібліотеки Василя Стефаника, – згадує О. Вішка. – Мені там дали один день попрацювати у спецфондах. Я переписав усе, що мене цікавило, що стосувалося Козацьких могил. Я теж довідався, що у Львові є вже фірма, яка займається відновленням історичних військових цвинтарів. Я домовився з ними. Вони привезли проект, у себе замовили хрести, огорожу. І протягом двох років відновили цей цвинтар.
Патронат над ініціативою прийняло Об’єднання українців у Польщі та Посольство України у Варшаві. Перші післявоєнні зустрічі на Козацьких могилах на зламі травня і червня почали організувати Омелян Вішка і начальник поліції Станіслав Монковський – на зразок довоєнних зустрічей колишніх інтернованих та їхніх нащадків. Щойно пізніше ініціативу перебрала Управа міста Александрова-Куявського. Відновлений цвинтар відкрито 12 червня 1993 р. Взяло в ньому участь духівництво Греко-католицької, Православної, Латинської, Протестантської церков. Українську владу представляв посол Геннадій Удовенко та міністр оборони генерал Володимир Мулява. Відтоді кожного року в першу суботу червня зустрічаються всі, хто пам’ятає і прагне віддати шану героям, які боролися за вільну Україну, і показали, що може існувати побратимство між українцями і поляками. ■
