(нк) ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №40, 2016-10-02
Петро Скрійка, «КРУТА дорога до Одеси», Вид. Товариство словаків у Польщі, Краків, 2016, С. 178.
«Ця книжечка не є томиком поезій, хоча й може справити таке враження… Я не поет, і якби хтось назвав мене так, я навіть сприйняв би це, як легку зневагу». Так у слові «До читача» пише Петро Скрійка, автор публікації «Крута дорога до Одеси». Проте відважуся зауважити, що друковане пана Петра слово має поетичну форму або це «щось посереднє між прозою існування та поезією мислення», як вважає сам автор: «Я, власне, намагаюся працювати в цьому напрямі, тобто не будучи поетом пробую писати вірші». І дуже добре це виходить скромному письменникові. Просто вірші написані прозою. Суть у самому слові і думці, а вони глибокі – подекуди філософські, з крихіткою ностальгії, з ниткою, яка нанизана нюансами дитинства: «Краса – це нерухомість,/ далина і спокій,/ а те, що не є нею, / лише абстракція в безугавному русі,/ наслідки якої схожі на черепки/ розбитого глиняного горщика../ Проблема в тому,/ що хтось мусить колись позбирати/ ці черепки,/ й піти до лемківських дротярів у Явірках/ на Шляхтовській Русі, щоб логічно/ зв’язали їх металевим дротом/ в цілість».
До своєї аркадії хлоп’ячих років П. Скрійка повертається дуже часто. Згадує, що лемківська веселка розпростерла свої крила від Лупківського перевалу аж до Білої Води…
Автор прозових віршів у своїх роздумах несе нам прекрасні картини Греції, її красу і свободу, землею якої і сам мріє пройтися. Подібно з Туреччиною – з її кривавою історією, в якій присутні козаки з «чайками» та українськими варениками.
Відтак він повертається до вавельського міста, де «нині я вже є еволюційним українцем у Кракові,/ якого взяли в ясир ляхи,/ а тому розмовляю по-українськи,/ бо Україна ближче мені». І тому воліє він холодне й гірке пшеничне пиво, яке подають в українському ресторані на вулиці Канонічій, 15. Чи це вже не історія? Каноніча утотожнювалася нам з куском українського Кракова, а тепер і цього не маємо…
У дальшій розповіді читач поїде до Одеси, бо «Мойсей вказав пальцем на Одесу – / як на ту обіцяну землю,/ де росте золотий виноград», і кожен зійде Потьомкінськими сходами до самого моря. А одеські трамваї «схожі на циганських дітей, брудних, у лахмітті». Саме такі трамваї мене возили.
«Пасажирський порт в Одесі» – цей вірш П. Скрійка присвятив пам’яті свого дядька Йосифа, який немовлям помер на морі. Зворушлива картина: «На хвилях моїх очей колишеться лише/ біла колиска Йосифа/ в пелюшках, мого маленького стрийка,/ а дідусь Стефан і бабця/ Ганна колисковою з корабля/ відлякують потвор,/ щоб не порушили його сну». Тому в цей твір автор увів згадку про одеську приморську скульптуру (з яйця вилуплюється немовля). Вона розміщена в цьому пасажирському порті. Зображенням цієї скульптури П. Скрійка прикрасив обкладинку книжки.
Серед натовпу пишної міської архітектури не важко впізнати одеську оперу, вважає автор. Під таким заголовком читаємо наступний вірш, повний захопливих слів, бо «Вона – прекрасна, як палац богів на Олімпі./ Якби зобразив її Никифор,/ (знову повертання до лемківської спадщини – ред.) то так підписав би малюнок:/ «Залізнична станція Одеса./ Село, повіт, Росита,/ Бо залізничні станції на його малюнках – / це найпрекрасніші будівлі у світі».
Коли автор побачив над морем гніздо жайворонка, а в ньому повно пташенят, заплющивши очі, побачив свою Гломчу, де «українськими словами/ жайворонок мені співає,/ коли я сію гречку й оркіш». Прекрасні порівняння. А навесні в Одесі солов’ї в гнізді оселяться, до садів вишневих повернуться хрущі і Шевченко пісню свою проспіває. Знову буде все нормально і почнеться радісна одеська опера із солов’ями у гнізді. Такі надії малює нам поет, вибачте, автор віршованої прози. У цій збірці зустрінемо багато поетичних картин.
Дуже промовистим є вірш «Свята мовчанка», в якому «Церква православна під золотими/ маківками-цибулями/ у російському стилі/ в Одесі/ не хоче розмовляти з Айя Софією/ з Константинополя/ Хоча здалеку – за видноколом – / добре бачать одна одну». Таких роздумів у творчості Скрійки безліч. Ще одне – автор глибоких за змістом віршів мусить бути добрим знавцем природи і всіх її навіть найменших істот, з якими просто розмовляє і бавиться. Він – «богослов природи», як каже маленька травичка, яку топчемо. Милі фрази мають навчити нас жити у симбіозі з довколишнім світом.
Свою одеську епопею П. Скрійка закінчує прощанням у дельфінарії: «Не-мо» на своє «До свидания» почув від гостя: «До побачення».
Слово «До читача» на початку збірки віршів – це надзвичайне есе, скероване до людей, які повинні бути вразливі на природу, її красу і на сенс життя кожної тваринки та стеблинки трави і квітки. На думку автора збірки «Крута дорога до Одеси», крім поезії високого лету, за яку признають Нобелівські премії, потрібна ще й «поезія, яка нікого до нічого не змушує, нікого не принижує, з кожним розмовляє, як з рівним собі, та живиться мудрістю кожного, а всім разом дає свободу думки та вибору».
Пане Петре, пишіть більше і більше, бо Ваша спостережливість і вразливість на кожну живу істотку несе надію, що не затопчемо до кінця цього світу.
Збірка Петра Скрійки двомовна, отже скерована й до польського читача. Варто з таким глибоко мислячим письменником розмовляти за посередництвом його нетипової творчості, яка охоплює багато ділянок нашого єства. Книжка появилася завдяки колезі автора – д-рові Вальтеру Щуркові з Канади, який фінансував її видання.
