Розкручений українськими мас-медіа як найгеніальніший вітчизняний вчений з феноменальними здібностями та рекордсмен із запам’ятовування надвеликих обсягів інформації, А. Слюсарчук був зачислений науковим співробітником до низки наукових інститутів, університетських кафедр і медичних установ, вів авторські передачі на радіо та виступав на провідних національних телеканалах. І щойно на двадцятому році незалежності демократичної держави в центрі Європи журналісти встановили, що ця людина являється псевдовченим із фальшивими дипломами (та тільки професійною освітою), який роками водив за ніс усю країну. Встановлено правду абсолютно випадково: під час інтерв’ю “професор” раптом почав аґресивно кричати і нецензурно лаяти журналістку. Саме це змусило співробітників львівської газети “Експрес” розпочати розслідування історії життя українського “доктора Пі”, як його величали мас-медіа над Дніпром.
Історія, яку сам про себе розповідав Слюсарчук (начебто він, володіючи феноменальною пам’яттю, гіпнозом та іншими здібностями, 13-літнім хлопчиною вступив у Московський медичний університет, екстерном його закінчив, а далі здійснював надскладні операції на мозку і рятував тисячі людських життів, отримуючи тисячі подяк від пацієнтів), лопнула як мильна бульбашка. У результаті журналістського розслідування виявилося, що в підлітковому віці Слюсарчук був інтелектуально відсталим вихованцем сирітського інтернату, потім учився в ПТУ (професійно-технічному училищі) на плиточника-облицювальника і швача. Проте вже тоді, за свідченнями однокласників та вчителів, він уважав себе лікарем, одягав білий халат і влаштовував театралізовані сеанси “гіпнозу”.
Тож не маючи ні медичних знань, ні фахової освіти, лише безмежні амбіції, Слюсарчук проіґнорував моральні перешкоди і, гуляючи в білому халаті по лікарняних коридорах, видавав себе за лікаря та почав “лікування” людей. Лікування зводилося до перепродажу дешевих російських ліків і маловідомих препаратів за тисячі доларів та безглуздих медичних експериментів, які нерідко закінчувалися каліцтвом і смертю пацієнтів. Познайомившися з “лікарняною мафією” і ласими на гроші медиками, псевдолікар роздавав хабарі міліції та прокуратурі, які закривали очевидні кримінальні справи жертв його “лікування”. Підробивши дипломи про освіту й наукові ступені, завдяки корупції і зв’язкам в українських наукових установах, Слюсарчук став телезіркою. Телевізійна популярність дала результати – пацієнти з усієї країни спеціально розшукували геніального “нейрохірурга”, щоб він провів операцію, врятував життя хворим. І “професор” погоджувався. Навіть неодноразові звернення журналістів і скарги скалічених до українських державних органів про перевірку дипломів Слюсарчука не затьмарювали іміджу та слави “професора Пі”. Аж до останнього часу, коли скандал набув широкого розголосу і псевдолікар опинився в СІЗО (слідчий ізолятор – ред.), чекаючи судового рішення. І український суд ще скаже своє слово.
Як таке взагалі було можливе? Враховуючи українські реалії – корупцію в наукових установах, судах та прокуратурі, історія про те, як бездипломний аферист став професором і лікарем, здається закономірним наслідком такої ситуації. Насправді в Україні можуть бути тисячі “професорів Пі”, а також подібних їм кандидатів, докторів наук та академіків: здобути всі ці звання останніми роками в країні без хабарів і знайомств майже неможливо. Мізерне фінансування наукових, медичних та освітніх установ призвело до ситуації, коли керівники кафедр, голови вчених рад і наукових інститутів перетворюють свою працю на вигідний бізнес, який приносить десятки тисяч доларів прибутку. В Україні вистачає охочих політиків, місцевих чиновників та високопосадовців чи просто примхливих бізнесменів, які бажають мати науковий ступінь, – а цьому завжди раді посприяти ласі члени учених рад. Тому-то в нас є політики, які, маючи професорське звання, не вміють навіть без граматичних помилок написати слово “професор”. Така система плодить корупцію та існує завдяки корупції: малі зарплати змушують викладачів брати хабарі від студентів; щоб стати викладачем, треба дати хабара вищим науковим бюрократам.
Мало який захист наукових дисертацій, присвоєння вчених звань і дипломів відбувається без хабарів та грошових винагород. Звичайно, наукові роботи дійсно повинні бути науковими, але професура більше зважає на кількість зірок на елітних закордонних коньяках та віскі, якими їх дисертант після захисту “зобов’язаний” пригощати, а зміст і наукова новизна дисертації часто стає формальністю. За хабарі можна закрити очі на недолугі дисертаційні роботи. Навіть можна купити готову дисертацію за кілька тисяч доларів. В українській науці, яка має всі риси радянської номенклатурної бюрократії, крім хабарництва, побутує кумівство, патерналізм та інші неформальні відносини, згідно з якими протеже чи родич певного професора безперешкодно отримує наукові ступені. Або захищають дисертації не стільки завдяки своїм ориґінальним науковим дослідженням, скільки завдяки грошам і родинним зв’язкам.
Випадок з “професором” Слюсарчуком став тривожним сиґналом для української науки. Адже Україна, маючи кілька тисяч професорів та докторів наук, які отримують кошти з державного бюджету, не може похвалитися значними науковими досягненнями навіть на рівні Центрально-Східної Європи, а Нобелівську премію наша держава надіється отримати бодай у галузі літератури, та й то без успіхів.

“Наше слово” №7, 12 лютого 2012 року {moscomment}