Степан Мігус ■ УКРАЇНА ■ 2011-05-18
Ще не вщухли в Україні емоції після врочистостей 9 травня, тобто Дня Перемоги, а вже комуністи, шовіністична організація “Русскоє єдінство”, реґіонали та інші подібні середовища заявляють про свій намір ще масштабніше відзначати 22 червня початок “Великої Вітчизняної війни” по всій країні, а передусім у Львові, який поряд з Івано-Франківщиною та Тернопільщиною найактивніше протиставився однобічній акції.
Ці сили хочуть улаштовувати врочистості при червоних прапорах. І хоч відповідного закону “ґарант Конституції” президент Віктор Янукович не підписав (він, замість накласти вето, ще консультується з експертами), тим часом 9 травня радянські прапори майоріли частіше, ніж державні. Вимоги українських патріотів чи продержавницьких угруповань, щоб відмітити участь у війні всіх сил, які боролися з фашизмом, злегковажено. Навіть польська преса називала націоналістами тих, хто хотів святкувати День Перемоги з українською, а не з чужою символікою.
Свідомі національно українці переконані, що цими акціями управляє Кремль, якому потрібна не вільна Україна, а Малоросія. Москва готувалася до провокацій протягом декількох місяців. Прем’єр-міністр Росії Владімір Путін ще на зламі лютого і березня заявив у прямому ефірі, що “Росія перемогла б у Великій вітчизняній війні, навіть якби Україна не входила до складу Радянського Союзу”. Сказав теж, незгідно з правдою, що під час згаданої війни найбільше втрат зазнала саме РСФСР: за його словами, понад 70% всіх полеглих походили саме з цієї республіки. Тим часом, за офіційними статистичними даними, 1940 р., тобто за рік до атаки Гітлера на СРСР, населення УРСР становило майже 41,5 млн., а вже на початку 1945 р. в Україні зареєстровано лише 27,5 млн. жителів. Різниця становить майже 14 мільйонів. Натомість весь Радянський Союз втратив загалом 26,6 млн. мешканців, отже, громадяни України становили понад половину жертв цієї страшної війни. Причому мовиться, що загинуло коло 7 млн. військових і цивільних українців, а майже 4 млн. вивезено у глиб Росії, ще інші подалися на захід Європи і за океан… Війна знищила, вщерть або значною мірою, 715 українських міст і коло 30 тис. сіл, зруйновано понад 2 млн. будинків, без даху над головою лишилося майже 7 млн. людей.
Годі повірити, що Путін не знає, що в складі Червоної армії (як виникає з різноманітних джерел, в тому числі й російських) було близько 6-7 млн. українців. Кожен другий з них загинув, кожен другий з тих, хто залишився живим, став калікою. Із 7 млн. усіх нагороджених воїнів-українців було 2,5 млн., а 2072 з них удостоєно найвищого звання – Героя Радянського Союзу, зокрема 32 – двічі, а повітряний ас, льотчик Іван Кожедуб – тричі. Понад половину з 15 радянських фронтів очолювали маршали та генерали українського походження. Можна бути впевненим, Кремль не захоче підтвердити, що в західних областях України значну частину української території очистили від гітлерівців воїни УПА, які проводили диверсійну роботу проти нападників, також у таких містах України, як Київ, Житомир, Рівне, Кам’янець-Подільський, а навіть на Донеччині. Діяло ще й велике більшовицьке підпілля по всій Україні, як, зрештою, і в інших республіках, де воювали українці. Партизанський рух, як оцінюється, визволив територію площею площею майже 12 тис. км2. Дослідники історії УРСР подають, що в тилу ворога в Україні воювало понад 60 більшовицьких партизанських з’єднань, майже 2 тисячі загонів і груп, які нараховували приблизно півмільйона людей. Нині, коли вже є ширший доступ до архівних матеріалів, науковці довідуються правду. У рядах УПА, про що вже тепер можна говорити, воювало, як оцінюється, щонайменше понад 100 тис. воїнів. Самі ж радянські спецслужби у своїх таємних архівних документах повідомляли, що в рядах українського національного підпілля воювало майже 230 тис. партизанів. У складі УПА було й 15 національних куренів…
Українці вступали теж до армій тих держав, у яких жили. Кількість українців, що боролися в армії Канади, яка брала участь у визволенні Європи, оцінюється на 35 до 150 тис., десятки тисяч були в арміях США, Польщі, Чехословаччини. У французькому антифашистському підпіллі воювали курені імені Т. Шевченка, І. Богуна, підрозділ під командуванням поручника Круковського… Українці воювали і в рядах варшавських повстанців 1944 р., а серед них – брати В’ячеслав та Орест Федороньки. Їхнього батька, священика Семена – православного капелана Польського війська, замордували більшовики в Катині. Не згадують про цих героїв нинішні керівники української держави, а навпаки, обурюються, коли відзначається їхній вклад у боротьбу проти фашистів і за незалежну Україну.
Українці були втягнуті у збройний конфлікт ще на початку 1939 р.: 15 березня Сейм Карпатської України проголосив державну незалежність і цього ж дня війська Угорщини – союзниці нацистської Німеччини – прорвалися через кордон молодої держави. За кілька днів загинуло тоді понад 5 тис. українських патріотів. Від 1 вересня 1939 го ІІ Світова війна охопила коло 7 млн. українців, які проживали на тодішній території Польщі – аж до Збруча. Українцям, які боролися в рядах національно визвольних сил, довелося воювати і з німецькими, і з більшовицькими загарбниками, та з поляками, які вели навіть переговори зі Сталіном, щоб лише залишитися на території Галичини, Волині і Поділля…
“За даними англійського історика Нормана Дейвіса, – цитую покійного вже політика Василя Червонія, – у роки ІІ Світової війни загинуло майже 20 млн. українців – найбільші жертви серед усіх народів. За це європейці повинні українцям (…) пам’ятники ставити, (…) а не звинувачувати українців у співпра ці з фашистами… Так, деякі українці воювали на боці німців, проте лише в складі однієї дивізії “Галичина” та двох батальйонів – “Нахтіґаль” і “Роланд” (жодним чином не пов’язані з УПА), що налічували загалом не більше 30 тис. вояків. Натомість цілі держави – такі як Італія, Японія, Угорщина, Румунія, Хорватія, Болгарія – були союзниками Німеччини. (…) Сьогодні сміливо можна стверджувати, що серед окупованих народів Європи найменша кількість тих, що добровільно або примусово стала під прапори і багнети Адольфа Гітлера – це українці! Улітку 1942 р. приблизно 500 тис. росіян уже служили в німецькій армії, а на кінець того ж року їхнє число коливалося від 800 тис. до 1 млн. чоловік. (…) Українська влада не вважає за потрібне засудити комунізм і Сталіна так, як у 1945 судили нацизм і Гітлера. Росія не лише привласнила перемогу над фашизмом собі, вона використовує цю дату як ідеологічний плацдарм для боротьби з українською державністю і для нової окупації України”.
“Наше слово” №21, 22 травня 2011 року {moscomment}
