Петро Коваль ■ ПУБЛІЦИСТИКА ■ 2010-04-09

{mosimage}

Як безпосередній свідок і, водночас, учасник діяльності УСКТ від початку його існування, почуваюся зобов’язаним висловити деякі критичні думки щодо змісту книжки Я. Сирника “Ukraińskie Towarzystwo Społeczno-Kulturalne (1956-1990)”. Добре знані мені настрої 1956 р., коли УСКТ виникло. Пізніше, від 1959 р., я безустанно брав участь у його літературно-видавничому житті, що дало змогу безпосереднього контакту з особами з найвищих, керівних органів товариства. Я мав нагоду вести з ними віч-на-віч розмови про найбільш істотні проблеми організації та українського населення.

Мушу з прикрістю ствердити, що публікація Сирника зображує історію УСКТ у викривленому та спрощеному вигляді, далекому від наукової об’єктивності й ретельності. Тому важко її навіть назвати монографією. З таким визначенням пов’язані критерії представлення обговорюваної проблематики в широкому контексті суспільно-політичних явищ, що у своїй унікальності творять певні процеси на вибраному відтинку історії. На жаль, у книжці проявляється тіснувата тенденційність, підпорядкована корисній, актуальній кон’юнктурності. Замість ствердження безперечних досягнень – є зосередження на мартирологічно- переслідницькому аспекті, а в оцінках провідних діячів видніють недопустимі для науки ідеологічні критерії. Це стало причиною формування бачення й оцінок важливих фактів та й осіб у спрощеному, односторонньому вигляді, що не відповідає деколи складній правді.
На солідні дослідження й глибинне знання про тогочасну дійсність не спирається потрактування автором причин виникнення товариства та завдання його діяльності. Твердження, що головною його задачею було “затримати українців на місцях виселення (…), їх асимілювати, а також стати посередником між українською спільнотою та ПОРП”, є просто смішним абсурдом. Свідчить це просто про брак зусиль автора ретельно поглибити знання про ситуацію українців у 50-ті рр., а, може, й про невміння її зрозуміти та оцінити. До цього необхідним було дослідження польської преси тих часів, де в широкому контексті порушувалося прикре тоді питання української меншості, позбавленої права на плекання рідної мови та культури. Що важливіше, відважні статті, присвячені цій наболілій справі, значно випереджали появу УСКТ. Під їх впливом в українських середовищах виникло нестримне прагнення якогось організованого захисту національної самосвідомості розпорошеного українського населення, що знаходилася під серйозною загрозою.
Таку ж саму головну мету ставили чолові діячі, що приступили до його організації. Хоч вони мали ідейний комуністичний родовід, наприклад, М. Щирба (що, однак, тоді було запорукою успіху), вони виявилися сильними досвідченими особистостями, не здатними виконувати лише роль маріонеток тогочасної партійної влади. Як знаю, у своїй діяльності вони керувалися передовсім чесним і відданим українським патріотизмом. Їх першим організаційним крокам передувала розвідка ситуації та знаходження людей з органів влади, серед яких можна було знайти прихильність. Таким виявився тодішній І секретар ПОРП Е. Охаб, щирий симпатик українства, який, до речі, ані на день не розставався з творами Т. Шевченка в ориґінальній мовній версії. Подібних людей знаходимо і в терені: з ними вміло встановлювалися контакти та одержувалася від них плідна допомога. Можна навести тут чимало знаних досі прикладів. Варто хоча б згадати, що у Щецині тамтешнє керівництво TWP (Towarzystwa Wiedzy Powszechnej) не шкодувало коштів на організування на місцях активом УСКТ численних лекцій на тему української культури та історії; в Ольштині директор Воєвідського дому культури, Маковська, особисто втягувалася в надання всесторонньої допомоги українським художнім гурткам, таку поміч чинив керівник тамтешньої Воєвідської народної ради Завадзький, часом незважаючи на спротив партійних органів.
Як мені відомо, ніхто ані з ГП, ані з діячів у терені не упирався поверненню українців у рідні сторони. Існували навіть зовсім конструктивні проекти його організованого проведення, на що влада не погоджувалася і хтозна, чи виявилися б вони можливі в реалізації. Пов’язування автором нібито затримування українців на місцях поселення з наміром їх асиміляції є просто недопустимою недоречністю, спричиненою незнанням тогочасних обставин. Справа припинення повернень була породжена не тільки неґативним ставленням влади – самі діячі УСКТ почали ставитися до неї більш розважливо й критично. “Поверненецький ентузіазм”, вибухнувши на початку, швидко пригас, оскільки самі люди побачили, що немає до чого повертатися, а ті, що на це відважилися, здані на власні сили, опинилися одинаками серед польських осадників. Не було там можливостей творення українського культурного і релігійного життя – у той час, коли на нових землях успішно організувалося рідне шкільництво, церковні осередки, хори та художні гуртки. З цієї причини треба було залишатися тут, щоб не втратити знов усього – адже очікувані повернення призвели б лише до більшого розпорошення й прискорили б асиміляцію. Як знаю, родини, що тоді повернулися до своїх сіл, позбавлені контакту з українським життям, швидко втратили ознаки своєї національності, самосвідомості, а їхні нащадки, за деякими винятками, навіть не мають відваги признаватися до неї.
Автор сам собі суперечить, творячи абсурд через ствердження, мовляв, завданням УСКТ було “асимілювати українців”, водночас – підкреслюючи його чималі досягнення – “особливо у сфері культури”. І тут треба пригадати, що власне ця сфера становила тоді головний чинник у збереженні національної самосвідомості, що знаходилася тоді під серйозною загрозою. Якщо ж товариство успішно виконувало це своє основне завдання, то як же воно могло “асимілювати українців”? Навіть деякі польські дослідники українського питання в повоєнній Польщі, далекі від проукраїнських симпатій, підкреслюють величезну роль товариства у підтримці національної свідомості. Автор, що насправді завдячує збереження свого українства діячам УСКТ, які у важкі часи зуміли добитися українських шкіл, – одну з яких він сам закінчив, – зовсім безпідставно творить щось протилежне. Відхилення Я. Сирника (щодо причин виникнення цієї організації, мети та характеру її діяльності) майже зовсім оминають найважливіший чинник, вартий достойного пригадування, що надовго повинен увійти до історичної пам’яті. Була ним непохитна відданість українській справі сотень патріотів різних ідейних орієнтацій, які зуміли в нелегких умовах ефективно діяти для привернення національної гідності розпорошеного українського населення, домогтися створення йому доступу до рідної культури. Не йдеться тут про якесь пафосне звеличування діячів товариства, але про ретельний показ, що українська нація в найбільш важких умовах не втратила здібності до реалізації своїх цілей – завдячувала цьому чільним мужам високого розуму та духа.
Треба пригадати: у діяльність товариства від самого початку активно включилися колишні партизани УПА, які щойно вийшли з в’язниць; нерідко в терені відіграли вони провідні ролі. Ця ситуація вимагала утримання великої обережності й такту тоді, коли з боку влади посилювалася вимога необхідності ведення боротьби з т.зв. українським націоналізмом. Заперечує правді твердження автора, що буцімто “самі члени ГП перейняли механізм мислення партії”. У ті дивні літа для досягнення хоча б якого-небудь успіху необхідне було застосовування хитрощів мистецтва міміки й камуфляжу. Так склалося, що в 60-ті рр. я мав можливість вести щирі розмови з Миколою Щирбою – тодішнім редактором “Нашого слова” (в.о. головного редактора – ред.) та провідним діячем товариства. Їх зміст був зовсім інший, ніж проголошувана ним публічно ідеологізована риторика. Ближче пізнавши цю насправді гідну високої шани людину, маю повні підстави сказати, що зустрічався я з розумом та серцем відданим українським патріотом, який талановито використовув свої здібності в діяльності. Дозволяло це йому досягти визначених, деколи важливих цілей, вміло приховуваних перед владою. Мав він також природний дар проникливого розпізнавання людей, яким можна було довіряти. У відносинах змушений був вести обережну подвійну гру, знаючи, що він є безнастанно стежений підставленими таємними аґентами Служби безпеки. Нині знаємо, що був ним, наприклад, найближчий його співпрацівник В. Бунда. Як мені відомо, М. Щирба доклав чимало кропіткої праці на пробудження та розвиток літературного життя, на утримання на належному рівні додатку “Наша культура”, на поширювання українських книжкових видавництв. Цінував вагому роль творчої інтеліґенції в зміцненні патріотизму українців Польщі та будуванні престижу УСКТ.
Автор книжки слушно зауважує, що влада від самого початку прямувала до обмеженої “фінансової і культурної підтримки”, але при цьому не зазначає, що, незважаючи на це, товариство зуміло дуже динамічно рости в силу. Навіть у найбільш віддалених українських середовищах повставали театральні, музично -вокальні та хорові гуртки. Почала доходити туди українська преса та книжка, організовувалися численні пункти навчання рідної мови. Цей неочікуваний, нестриманий культурний вибух українців навіть здивував тодішню владу та, як знаю, викликав не менше здивування серед представників інших національних меншин.
Розходиться з правдою думка автора, що нібито “роль самих українців влада звела до підскакування, танцювання, музикування”. Можливо, так і хотіла, але насправді того ніколи не дочекалася. Адже розвивалося і безнастанно жило інтелектуальне та літературно творче життя, про що свідчить розповсюджування щорічно десяток тисяч українських книжок, чисельні дискусійні зустрічі з видатними українськими та польськими письменниками й істориками. На сторінках “Нашої культури”, “Українських календарів” систематично публікувалися вартісні науково- популярні статті, твори місцевих поетів та прозаїків. У світлицях товариства відбувався дуже відвертий обмін думками щодо найбільш істотних проблем, часом у присутності важливих представників влади. Доводилося, однак, робити це дуже обережно, а свої думки висловлювати крізь призму визнаних правильними ідей соціалізму – треба було вміло виказувати їх порушення владою чи партійною пропаґандою щодо української меншості. Брак такої обережності, надмірне перевищення певних допустимих норм (деколи зовсім непотрібне) могли тоді дорого коштувати. Доказом того нехай буде хоч би справа арешту в 1963 р. голови повітового правління УСКТ в Ельблонзі Лева Горака та його товариша Степана Павлища, студента Київського університету, звинувачених в антирадянській пропаґанді. За нібито її розповсюджування (а доказом того були знайдені в них матеріали самвидаву з України) суд покарав їх кількарічним ув’язненням. Судовий процес виявив також чуйний нагляд за українським середовищем у Польщі радянською розвідкою, що співпрацювала з місцевою СБ. Треба також додати, що це “підстрибування і танцювання” не відбувалося в маріонетковому послушному стилі під музику влади, як це зовсім помилково трактує пан Сирник, а було насичене глибокопатріотичним змістом. На українських урочистостях ніколи не звучали пісні про Леніна чи партію, не славився СРСР чи Жовтнева революція. Відсутність суворо забороненого славлення національно -визвольних змагань ХХ ст. компенсувалася виконанням найбільш вимовних творів визначних українських поетів, сповнених любові до України, що прославляли її неприборкане прагнення до свободи. Коли навіть організовано першотравневі академії – надано їм суто український характер. Хоча, як пише автор, влада безустанно “лякала ярликом націоналізму”, однак неправдою є твердження, що діячі товариства, починаючи від головного правління, показували повну лояльність та “перейняли механізм мислення партії”. Показове демонстрування на з’їздах чи інших форумах повної згідливості з ідейним спрямуванням, визначеним партією, було в більшості камуфляжем та не свідчило про справжній менталітет промовців. Як підозрюю, ця неслушна думка автора щодо провідних осіб товариства спирається, в основному, на протоколи та інформацію про такі форуми, а не на ближче вивченні їхніх справжніх суджень та конкретної діяльності. На основі аналізів змісту доступних тепер таких матеріалів і порівнянні їх із дійсним перебігом зібрань, на яких я побував і які вони описують, доходжу до висновку, що секретарі (які писали протоколи) або члени СБ поминали чи переінакшували прикрі для влади висловлення, заступаючи їх приємними для неї штамповими слоганами. Доказом того, що провідні діячі товариства в дійсності не були аж такими конформістами, як доводить читачам автор книжки, був значний попит в УРСР на уескатівські газети та книжкові видання, де поміщувалися відважні як на ті часи статті, присвячені забороненій там важливій тематиці, що торкалася недалекого минулого. Скромна “Лемківска сторінка” становила єдиний орган для лемківських середовищ у Польщі й в Україні. Друкувалися в ній матеріали видатних представників лемківської культури обох країн.
Не можна погодитися з думкою автора, нібито причиною втрати товариством підтримки українського населення було його підпорядкування державному впливові, оскільки цей вплив тривав незмінно від самого початку. Треба взяти до уваги: УСКТ не мало жодної власної матеріальної бази, яка хоч би частково забезпечувала його діяльність. Розпорошене, а до того ж бідне українське населення не становило якоїсь значущої політичної сили, з якою влада могла б рахуватися. Уескатівські діячі не мали жодних козирів для чинення тиску на неї при ставленні своїх вимог. Відверті прояви непослуху, а тим більше – якісь надто відважні політичні амбіції, могли б тільки спричинитися до потрапляння в неласку, що призвело б до поганих наслідків. Тому розсудливо мислячі члени ГП, а також більшість рядових членів товариства, ставилися дуже критично до надто відважних висловлювань, деколи їх безрозсудні домагання та заяви вважали просто за шкідливу провокацію і, для добра справи, відрікалися від них. Треба ясно сказати: УСКТ не мало жодних умов ведення політичної діяльності, а у виповнюванні своєї основної культурно освітньої ролі досягло чималих успіхів. Тому оскарження його керівництва в надмірній угодливості, у невмілості ведення будь-якої значної політичної української діяльності є просто несправедливим.
{mosimage} Про неповноцінність книжки Я. Сирника свідчить легковажне, а то й неґативне ставлення до особи Євгена Кохана, який очолював УСКТ від 70-х рр. до кінця його існування. Брак контакту з ним та не проведення ретельної розмови чи консультацій про основні проблеми товариства протягом такого довгого і, до речі, важкого періоду, підтверджує просто невідповідальне ставлення автора до проблеми, яку він вирішив науково опрацювати. Так склалося, що в’язали мене з Коханом дружні контакти протягом усього періоду його головування. Під час чисельних зустрічей дізнавався я від нього про поточні проблеми товариства, про погані та добрі явища в його діяльності. З гіркотою говорив він і про деяких нерозважних псевдодіячів, які замість конструктивної допомоги – шкодили організації та йому особисто, нерідко злобно, підривали авторитет. З повною відповідальністю мушу сказати, що оцінюю його як гідну високої шани особистість, обдаровану організаційним хистом, вмілістю знаходження прихильних собі людей на різних щаблях влади та здібністю їх переконати в слушності поставлених ним постулатів. В активній, завжди розважливій і послідовній діяльності, як відданий патріот, він керувався добром української справи, для якої ніколи не шкодував своїх зусиль. Слід додати: найближчі його родичі діяли в УПА та відбували покарання в Явожні. Треба також знати, що під час його головування – передовсім у період воєнного стану, коли з найменшої причини закривалися громадські організації – ситуація УСКТ стала критичною. Вистачило хоча б одного необережного кроку, який міг би стати приводом припинення діяльності товариства – і невідомо, чи потім вдалося б її відновити. Довгий час не виходило тоді “Наше слово” – під претекстом браку друкарів. Хоч ГП давало зовсім реальні пропозиції розв’язання проблеми, влада їх однаково легковажила і довго не сприймала. Кохан вживав різних, навіть закулісних заходів – і якось вдалося відновити вихід газети. Під час розмов з ним я дізнавався про догідливі персональні зв’язки з людьми з вищих гілок влади, приязними українцям, завдяки яким вдалося владнати чимало важливих справ. Треба додати, що у 80-ті рр. у правлячих кругах партійної номенклатури наростала вразливість на прояви т.зв. українського націоналізму, створювалося навіть якесь примарне бачення загрози з його сторони для Польщі. Уявлення його симптомів виявлялося деколи просто смішне. Одного разу після українського фестивалю в Сопоті 1985 р. високий чиновник з ЦК ПОРП, покликавши Кохана, запитав, чи часом “Реве та стогне” не є націоналістичною піснею, оскільки її виконання на сцені публіка завжди сприймає стоячи. Потім під серйозним знаком запитання стояло заплановане проведення фестивалю 1989 р., бо якось неочікувано в міністерстві культури забракло на нього грошей. Тільки завдяки наполегливості Кохана і М. Королька (почесного голови) потрібні засоби знайшлися і цей історичний, переломний захід міг бути успішно реалізованим.
Неправдою є те, нібито Є. Кохан як тодішній голова ГП УСКТ вороже ставився до бурхливих демократичних змін та намагався не допускати до голосу представників українських патріотичних сил. У той непевний час він був змушений надалі проявляти обережність та на очах леґальної влади діяти тактовно, бо почував себе відповідальним за очолюване собою товариство, як єдину, до речі, культурну, а не політичну організацію української меншини в Польщі. Про тих, що через брак глибшого вивчення тодішньої ситуації, а може, і через звичайну наївну дурість чи підлість безпідставно оскверняють особу цього насправді заслуженого для українців у Польщі діяча, міг би я сказати також чимало прикрих слів.
У книжці належно не показуються та недооцінюються величезні досягнення УСКТ в різних сферах культури, у патріотичній активізації українських середовищ. Адже, незважаючи на переслідування, вкрай несприятливі умови, організовано початкові та середні українські школи, а також безліч пунктів навчання рідної мови, що діяли на високому рівні. Покликано до життя чимало художніх колективів, світлиць, творилися хори, драмгуртки, що досягали високого художнього рівня та мали широку популярність. Товариство спромоглося на гідний уваги літературний та науковий доробок. Усім цим треба завдячувати сотням відданих патріотів, які деколи героїчно, не хвилюючись про будь-яку особисту користь, зуміли вперто долати величезні труднощі для успішного виконання намічених завдань. Не треба забувати, що завдяки цьому в українській меншині прибуло чимало власної національно свідомої інтеліґенції, якої на початку зовсім бракувало. Пан Я. Сирник, зосередивши увагу на вузькому мартирологічно -переслідницькому аспекті, зовсім недооцінює та не показує заслуг конкретних людей, яким завдячуємо створення товариства, що, поза своїми недоліками, безперечно відіграло значну історичну роль не тільки в житті українського населення Польщі протягом ІІ половини ХХ ст., але й усього нашого народу. Найбільш неприпустимим промахом автора є неглибоке й необ’єктивне трактування провідних діячів УСКТ, представлених лише як прислужників неприязної українцям влади. А вже скандальною недоречністю є засуджування їх у нібито свідомій співпраці з нею для прискорення асиміляції тисяч своїх земляків, планово розпорошених акцією “Вісла”. Правду кажучи, українці досі не дочекались об’єктивної, на високому науковому рівні монографії своєї – будь-що-будь – єдиної в ті часи заслуженої організації. Висока амбітність Я. Сирника переросла його реальні можливості. Зміст виданої ним останньої публікації підтверджує, що далеко йому до потрібного інтелектуального рівня, що дозволив би всестронній аналіз складнощів представленої проблеми, проникливе спостереження явищ та процесів, з яких вони складаються. Бракує йому також здатності до їх виваженої та справедливої оцінки.

“Наше слово” №15, 11 квітня 2010 року {moscomment}

Поділитися: