Петро Андрусечко ■ ПОДІЇ ■ 2009-02-12
Звернення президента України Віктора Ющенка до українського народу 30 січня цього року підтвердило: українські політики не здатні до співпраці навіть перед обличчям тотальної економічної кризи.
Президент Ющенко використав і кризу, і економічні проблеми у політичній боротьбі та особистому конфлікті з прем’єром. Юлія Тимошенко натомість того ж дня “розповідала”, що промова Ющенка – це суміш неправди, паніки та істерії. А сам президент – уже не лідер народу. Взаємні звинувачення стали правилом української політики. Однак політичний “бомонд” і влада спільно відповідають за ситуацію в державі.
У зверненні до народу, трансляція якого відбувалася ледь не на всіх телевізійних каналах, президент у дуже драматичній формі передав співвітчизникам наступну думку: уся відповідальність за економічну кризу цілком лежить на боці прем’єр Ю. Тимошенко. Це вона винна у підписанні невигідного газового контракту. “Я підкреслюю: повну відповідальність, відповідно до Конституції, за економічне становище, за зрив бюджетного процесу, за руйнацію банківської системи несе особисто прем’єр- міністр Юлія Тимошенко”.
{mosimage}
Одночасно Віктор Андрійович звернувся до спікера парламенту і депутатів із закликом бути відповідальними і погодитися на зміни в бюджеті. Президент запевнив усіх громадян, що стоїть на сторожі їхньої безпеки. Так дуже коротко можна переказати звернення президента.
Прем’єр Ю. Тимошенко не залишилася в боргу. “Усі люди побачили, що президент – це не той лідер, якого вони потребують у час, коли Україна проходить випробування на міцність під ударами потужної всесвітньої економічної кризи”.
На жаль, усі в Україні і поза її межами зрозуміли: після “одкровень” обох лідерів важко очікувати зміни, перемир’я, якщо вже навіть економічна криза не в стані консолідувати владу. Україна знесилена, вичерпана як державний організм: спочатку політичний конфлікт (незавершений), далі економічна рецесія, потім газова війна з Росією на межі 2008/2009 рр. Це забагато навіть для сильної держави з багаторічною демократичною традицією.
На жаль, суперечки навколо бюджету і голови Національного банку та багато інших “недоробок” у функціонуванні держави призводять до надмірних втрат, завдають удару по іміджу української держави за кордоном.
Причини слід шукати також у пострадянському, посткомуністичному та, на жаль, постпомаранчевому похміллі українських політиків. Треба відверто визнати, що серед наявних політичних еліт немає справжніх, реальних політиків. Є представники груп інтересів, для яких українська держава й досі поділена на приватні фільварки. І все це на тлі рекордно низьких показників підтримки органів влади, усіх представників політичних сил. Зокрема, соціологічні дослідження Центру Разумкова у грудні 2008 р. показали рекордно низький (порівняно з квітнем 2000 р.) рівень повної підтримки діяльності президента України – 3,9% (у Л. Кучми найгірший показник становив 5,9% у грудні 2003 р.). Схожих показників досягнув і уряд, який може “пишатися” підтримкою своєї діяльності на рівні 4,3% (попередній рекорд – 5,3% у грудні 2003 р. для уряду В. Януковича). Рекордною є кількість респондентів, які не підтримують діяльності уряду – 62,5%. Сильно негативним є ставлення до Верховної Ради – 1,4% підтримки (попередній рекорд – 2,4% у травні 2008 р., а у лютому 2004 р. – 3,4%). Кількість респондентів, яким не подобається діяльність парламенту України – 69,3% (у грудні 2002 р. – 57,7%).
Це повинно схилити практично всі політичні сили до рефлексії. Проте будьмо реалістами – не схилить! Громадяни мають більше ніж досить, і не видно, хто міг би їм допомогти. Це також реєструють відповідні опитування. Переважна більшість (80%) громадян України вважають, що державі необхідна “сильна рука” (дослідження компанії “Research&Branding Group” від 4 лютого). Водночас 60% жителів усіх реґіонів країни очікують на появу якісно нової політичної сили. Дуже скоро може виявитися, що останню межу громадяни України перетнуть дуже швидко: 36,5% опитаних готові брати участь у вуличних акціях протесту для захисту своїх прав у випадку, якщо в них не залишиться грошей для існування.
Україна в поганому стані, і це підтверджує ряд даних. Українські міста можуть спорожніти: аж 60% молоді хотіли б виїхати з України. Згідно з оцінкою бізнесреґулювання, здійсненою “Doing Business”, Україну з точки зору умов для бізнесу випереджають аж 144 країни. А якщо йдеться про рівень корупції, то вона посідає 134-те місце серед 180 країн. Саме це, а не кризу, подають як причину закордонні інвестори, залишаючи український ринок.
А чим займаються влада і політики? Реалізація управління здійснюється через телеекрани. Політики та урядовці настільки часто присутні у різноманітних шоу, що може скластися враження, ніби їхні справжні офіси знаходяться на телеканалах. В ефірі вони воюють між собою, керують, словом, роблять “цирк”, за яким кволо слідкують утомлені українські громадяни.
Перед нами майже рік тотальної боротьби в президентській гонці. Важко очікувати, що криза спричиниться до пом’якшення форм боротьби між головними учасниками президентської кампанії. Швидше за все, кризові явища й надалі використовуватимуться в політичних цілях. Практично всі розуміють, що вибори не вирішать ситуації, і без системних змін не обійтися.
Хто буде новим президентом – не відомо. Наразі рейтинги очолює В. Янукович, який завжди мав кращі показники, коли нічого не робив. Хотілося б сказати: “Ні, йому не стати президентом, якщо один раз у нього не вийшло”. Однак сьогодні… Для Януковича та Партії реґіонів це буде напевно переломний момент. Уже досить довго говориться про поділи в даній політичній силі. Партія сама потрапила в глухий кут, експлуатуючи тему НАТО та статусу російської мови. У часи кризи подібні питання втрачають своє значення, хоча завжди існує побоювання, що їх використають як замінні теми. Тим більше, якщо доброзичливі “брати” з півночі нададуть відповідну підтримку.
Криза торкається й Блоку Юлії Тимошенко. Популізм та лавірування можуть на дальшу перспективу стати убивчими для неї та її політичної сили. Що насправді думає Юлія Володимирівна, якими ідеями керується, які її пріоритети і пропозиції для України? Цього ми насправді не знаємо. Даний матеріал пишеться напередодні голосування у ВР щодо долі самої прем’єр. Чи залишиться вона у прем’єрському кріслі, вирішуватимуть таємно куплені узгодження.
Що буде з рештками помаранчевого табору – не відомо, але швидше за все нічого доброго вони не очікують. Пропрезидентська партія “Наша Україна”, можна сказати, уже в агонії. Імовірно, реанімація можлива, але для цього треба було б попрощатися з її батьком та тінню – В. Ющенком. Значною мірою провина на боці президента, який не зміг реалізувати ідеї Майдану. З часом у його вчинках щораз більше ставав відчутний дух кучмізму. А плітки, які поширюються з фантастичною силою, шепочуть нам про зв’язки президента з олігархічними середовищами, що викликає чимало сумнівів стосовно шляху президента від Майдану до сьогоднішньої позиції. Навіть якщо чутки неправдиві (наприклад, про дивні зв’язки Ющенка з Д. Фірташем), пересічний українець вже не в стані відрізнити правду від брехні. І ніхто не засумнівається, що до цього доклали руки українські політики, у тому числі й Секретаріат президента на чолі з “балогоносим помаранчевим вампіром”, як влучно нещодавно Т. Чорновіл назвав його керівника.
Ющенко, зрештою, знайшов свою “нішу”, у якій реалізується. Його мета – національне відродження за допомогою історичної політики. Дії президента слушні, напевне багато українців – і з Західної України, і, особливо, з діаспори, вдячні йому. Та що сьогодні вирішальне для держави і її безпеки? За “Голодомор” та Крути, за реабілітацію УПА та “Арсенал” Ющенка оцінять у майбутньому напевне позитивно. Однак як оцінять його президентство з перспективи процесу демократизації, державних реформ?
Чи варто нам розраховувати на молоду кров у політиці? Наразі тут активні дві постаті: молодого Арсенія Яценюка та дещо старшого Анатолія Грищенка. Вони відрізняються не лише віком, але й поглядами на розвиток України. Яценюк більш прагматичний, хоче зберегти розподіл виконавчої влади, а Грищенко навпаки – зміцнити президентську гілку. Підтримка в Яценюка зростає, навіть попри недавні звинувачення з вуст Тимошенко, що його фінансує Фірташ. Олігархічний режим, вочевидь, не збирається складати зброю. Можливо, “знесилить” його криза і таким чином внесе трохи позитивного духу. Україна має досвід складних моментів у перші роки незалежності. Хоч країна вийшла тоді з кризи, однак не були проведені реформи, залишилася закостеніла державна система, що управлялася людьми ще попередньої епохи. Сьогоднішня рецесія має інший характер, однак її причини, безсумнівно, родом з “дитинства”. Залишається надія, що вона зможе якісно змінити українські еліти, без чого Україна буде нервово метатися між минулим та майбутнім.
“Наше слово” №7, 15 лютого 2009 року {moscomment}
