Адам Вєвюрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №34, 2013-08-25

Быв єм в липци на Україні та мав єм змогу быти в селі Глибокій, што недалеко од Отинії (3 км). Там жиют лемки, яких в 1945–46 роках депортували на совітску Україну з села Бонарівки Короснянского повіту. Глибока до 1945 року была чисто польским селом. Хоц село бідне – навіть костела в селі не мали, а на Службу Божу люде ходили переважно до Отинії – але было горде, місцеви уважали себе кус ліпшима од інших сел, бо в Глибокій мешкали лем поляки.
Поялтаньски порядок пересунул кордон і поляки могли виберати: їхати до Польщі, чи ся лишыти. Місцеви поляки повідали, што мали можливіст три рази виїжджати до Польщи, остатні раз в 1956 роци за Хрущова і Ґомулки. Могли забрати вшитко, в Отинії в костелі розобрали бароковий вівтар і взяли го з собом до костела в Ліґоті на Дольним Шлеску. Напевно то были тяжки вибори для родин, які вросли в тоту землю. Не можна того порівняти з нашом депортаційом – чи то в Україну, чи нас в Акції «Вісла». Хоц деяки роблят таки порівняня.
На треті ден мойого побиваня в Україні пішов єм на піше з Отинії до Глибокой. Краєвид кус би припоминав Лемковину: горбочки, луки, всяди зелено, але лісів не є. Люде грабали сіно і копили, або одраз клали сіно на вози, яки тягнули невелічки гуцульски коні. На горбку предомном вказала ся Глибока. Хижи хоц стареньки, але задбани, при них гарди сади з ріжнима овочевими деревами. А над селом верхує новопобудована церква. Можна подумати, што то село, як з Лемковини. Підишов єм до хижи, при котрій сідила старша пані.
– Слава Ісусу Христу, – привитал єм ся.
– На віки віков, амін, – одрекла.
На моє зьвіданя, чи мешкают ту лемки, зараз ся усміхнула. Ним зачали сме бесіду, пришли інши мешканці хижи. Зачало ся довге оповіданя о собі і доли лемків в тим селі. Я довідався, што родина звет ся Холодний і походит – як вшитки мешканці села – з Бонарівки. В селі жиє веце як двадцет родин. Молоди виїжджают за грошом, а то барз болит старше поколіня.
На моє зауважиня, што барз добри ґадают по-лемківски, гордо одповіли: «ми радиме, а не ґадаме». Підкресляют, што походят з землі, яка належала до князівства короля Данила Галицького. Барз мило, што лемки в Україні мают так вельке почутя свойой вартости. Іх лемківске коріня свідчит, што шануют мову і традицію предків. Чути, што іх патріотизм якби елітарни, не зломлени навіт совітами.
У нас в Лігниці рік тому были молоди з міста Тлумача, они повідали, што в західній Україні часто чути голоси, што лемки можут пробудити українство і спасти Україну. Мило било мі то чути, хоц то напевно за вельки слова…
Вертаючи до Глибокой, зьвідую ся:
– Чом сте виїхали на совітску Україну?
– Была така сильна аґітація совітів і сильна польска партизантка, польскє війско. Страх быв барз великі.
– А тот аґітатор – українец, офіцер, – з жальом радит пані Холодна. – Присігав ся, што як підеме до Росії, то тівко землі будеме мати, ківко хцеме. Же будеме могли взяти коні, корови, вшитко, што хцеме. Тота його бесіда не помагала. Люде хтіли ся лишыти. А він як не грякне: «То вас силом виселят, а втолди нич не возмете!»

– Вночи приходили польски партизане. Они крали нам вшитко і тіж наказували виіжджати до совітів. Думали сме, што вибераме менше зло. І в кінци спокій… З часом і тота земля стала ся нам близка.
Оповідают мі дале:
– В 1949 році комуністи силом зачали робити колективізацію: заберано коні, корови, землю, зерно і бандурки, наши стайні і стодоли розбурили. Змусили нас жити в колгоспі. Люде не мали нич до ідла, зачали гмерати з голоду… Якоси о лободі пережили сме, бонарівчане-лемки, в Глибокій… Гнеска деяки називают тото село «Лемки».
В 1991 році, коли Україна проголосила незалежність, бонарівчане з Глибокой побудували греко-католицку церкву Покрову Матері Божой. Гнесні глибівчане-лемки з Бонарівки повідают:
– Уж скоріше Вона нас за голоду хоронила. І далі будеме ся молити, штоби нас і державу нашу хоронила…
Думам, што не єдну бонарівчан долю хоронила і не лем тото єдно селечко… До церкви мешканці подарували то, што привезли з церкви з Бонарівки і чудом переховали перед комуністами: різбу Матери Божой, кадило, свічники, лампади сперед іконостасу, поодиноки ікони і пару хоругвів. Церкву отворив мі Богдан Холодний, який є там церковником. Церковни святости з Лемковини, яки гнеска є в церкві в Глибокій, виріжняют ся в тлі нового іконостасу.
Виразно виджу тото лемківскє село, котре дає найліпше свідоцтво, што «загроза України» для українізації лемків – то блеф і міф. Тот блеф і міф розґадуют по Польщи тоти, котри николи там не были і лем хцут асиміляцію заакцептувати. А найчастіше словами: «Бо так має быти. Бо так вигідніше». Дякувати Богу, што в Україні, як і в Польщи, є лемки, котри чуют потребу творіня спільной історії та прагненя єдности. ■

Поділитися: