Богдан Гук ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №11, 2015-03-15
Зустріч з командиром афганської роти добровольчого батальйону «Айдар» була результатом випадку. Про нічліг для нього та його сім’ї попросила Ольга Соляр з Перемишля. «Він, знаєш, лемко з-під Криниці», – додала волонтерка, знаючи, як легко можна мене заохотити відкрити двері перед незнайомими людьми. І так усередині січня в мій дім прийшов Мирослав Кріль з дружиною Тетяною і дочками Оленою та Мар’яною.
Від діда Федора до Майдану
Знайомство як знайомство. Вечір. Кава. Розмова. Мирослав народився 1964 р. Його батьки родом із Солотвин.
– Мій дід Федір мав 6 синів і дочку, – розповідає 50-річний чорноволосий командир. – Мій батько Петро народився 1931 р. Дідову сім’ю 1945 р. зі Солотвин депортували на Полтавщину, але через кілька місяців дід утік у Драгомарчани під Івано-Франківськом, готуючись, очевидно, повернутися на Лемківщину. Ця мить так і не настала. Довелося збудувати хату у Франківську й осісти там до кінця життя.
Старий русин думав про збереження роду. Збудував дуже великий будинок. Мешкав там з великою з сім’єю – з дочкою Марією і синами Влодком, Богданом, Петром… Дід забезпечив усіх, тому що був головним м’ясником базару.
Мирослав, що схожий на діда і ростом, і будовою тіла, п’є міцну каву і розповідає далі:
– Він саджав мене на коліна і жартував: «То мій Кріль, то мій Кріль!». Бесідував по-лемківському. Мій тато та й уся сім’я говорила тільки говіркою. Дід завів такий порядок у сім’ї, що кожної неділі брати з дружинами й дітьми приходили до нього в кімнату. До речі, до діда любили приходити лемки з усього міста, були спогади, пісні, бесіда.
Дідові сини одружилися не з лемкинями. Батько Мирослава одружився з дівчиною з Франківська, але підтримував зв’язок з лемками в місті. На початку 90-х рр. він пошив костюми для лемківського ансамблю в Івано-Франківську. Активний, присутній на кожному вічі в місті.
– Потягнувся батько й на «Лемківську ватру» у Ждиню. Був 1992 р. І я поїхав. Батько заглянув у Солотвини і Криницю. Віднайшов знайомих з дитинства і рідню, правда, спольщену. Був дуже зворушений, більше ніж зворушений, але я тоді ще був занадто молодий, щоби відчути щось до незнаної досі батьківщини.
Роки роблять своє, і Мирослав Кріль також відчув потяг до цього краю. Серед друзів віднайшов лемків. Хрещеним батьком однієї з дочок став Володимир Бабич, мама якого походить з Лемківщини, її дівоче прізвище – Козак. Володимир маминої говірки не знає, пісень не знає, проте хоче їхати на «Ватру» до Ждині. Обидва вони їздили не раз на «Лемківську ватру» в Монастириська в Україні. Туди ближче.
Прийшов час призову в армію. Був 1983 р. Мирослав став розвідником у роті спеціального призначення в Чебаксарах (місто Чуваської АРСР). Вернувся додому. Потім призвали гасити атомну електростанцію в Чорнобилі. Працював за різними професіями – від вантажника до менеджера реклами. А 2004 р. поїхав до Києва, включився у хвилю Помаранчевої революції.
– В неділю оголосили Януковича президентом, а наступного дня я вже був у Києві на протестах. Нас таких виявилося тисячі. Не знати, скільки серед них було лемків, проте, певно, немало. Ми чутливі до кривди. Я простояв до початку нових виборів.
– А як було 2013 р.?
– 1 грудня я приїхав у Київ. Знав одне: тепер треба робити все організовано. І відразу попросив записати мене у восьму афганську сотню, бо там була виразна військова організація. Не був афганцем, але сотник Олег Іванович Міхнюк таки прийняв мене. Сотня в липні 2014 р. подалася на фронт на східну Україну і я поїхав з нею. Ми влилися в батальйон «Айдар», який, до речі, був сформований ще в Києві.
База роти, яку Мирослав недавно очолив, міститься в містечку Старобільську. Звідти Мирослав у січні 2015 р. подався за сім’єю у Франківськ, а потім на Лемківщину. Дали про себе знати глибокі сліди в родоводі, його глибинна пам’ять.
– Українці на Лемківщині любили свою землю і воювали за неї. Нема нічого дивного в тому, що я, знаючи про бої УПА за цей край, поїхав на фронт проти Росії. Проти цього звіра мої предки воювали 1946 р. на заході, на Лемківщині, а я тепер на сході. Луганщина стала мені більш зрозумілою завдяки розповідям діда й батька про давні бої в їх рідному краї. Лемківщина – наче Луганщина, а Луганщина – наче Лемківщина, – підсумовує М. Кріль.
З малої батьківщини у велику політику
Наступного дня вранці мої гості поїхали до Криниці. Відвідали Солотвини, проте Мирослав 1992 р. не запам’ятав, до кого тоді приходив у відвідини батько. Однак віднайшов о. Івана Піпку, криницького пароха. А потім – лемків-українців у Горлицях. Через два дні вони знову в мене вдома у Перемишлі. Жінка і дочки Мирославові порівнювали Лемківщину з Карпатами. Коли дочки поводять себе надто вперто, Тетяна з любов’ю говорить до них: «от ви мої лемкині!». Це відгомін батькової вдачі в їх поведінці. «Там, на Лемківщині, є гори, ліси, потоки. Така краса», – каже Оленка. Мар’яна додає щось про ярмарки і модний одяг.
Тетяна згадала, що батько чоловіків, будучи при смерті, заповів йому поїхати на Лемківщину. «Візьми дітей із собою конче», – сказав. Він гордився своїм краєм і своїм родом. Після відвідин своїх краян у Мирослава є багато нових вражень і міркувань. Знову вечір. Кава.
Розмова точиться тепер не в лемківському, а європейському масштабі. Співрозмовник обізнаний-бо з лемків-
ською та взагалі русинською проблематикою.
– На Закарпатті москвофільські русини після виникнення нашої держави України вимагали, щоб Європа зупинила їх «геноцид» в області. А 2014 р. стало очевидним для всіх, що лідери русинського «руху» на Закарпатті – це люди не європейського, а російського світу, це люди Росії. Їх заклики про Закарпаття як частину західної Європи показали свою природу московської орди. Я знаю, що сьогодні в Польщі є представники цієї орди, які чомусь називаються лемками, а глянеш далі й побачиш лице знане і страшне. О так, пане Богдане, Лемківщину ще в ХІХ ст. поранив той самий звір, який тепер розшарпує Луганщину, – говорить мій гість. ■
