Юлія Боєчко ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №9, 2017-02-26
Збудована в роки незалежності України греко-католицька церква Святого Вознесіння в с. Брошнів-Осада прийняла всіх охочих взяти участь у панахиді. Молилися за тих, хто в останні роки зробив найбільше, щоб наступні покоління знали, звідки вони родом, яка земля їх зростила. Пом’янули Юрія Марканича, Катерину Русин, Ольгу Зубрицьку, Ніну Локатир, Наталію Паславську, Марію Лаврик, Михайла Колесара, Марію Вишневську, Івана Марущака, Івана Сливканича, Івана Поглода, Михайла Семетковського, Михайла Маланія, Юлію Пилипович, Ольгу Біляк, Ярослава Лучковича, Михайла Канюка.
У заході взяли участь отець-доктор Мирон Михайлишин з Кракова (Польща), калуський декан о. Михайло Бігун, отець-митрат Михайло Залеський, о. Вітольд Левицький, о. Володимир Майка, лемківські та бойківські гурти, гості з Луганщини, Львова, Івано-Франківська, Калущини, Долини.
Організатори і гості цієї зустрічі ділилися спогадами про те, як було на Лемківщині і як жилося в Україні після переселення. Депортованих розселяли по різних селах, щоб не були разом.
Тоді, 70 років тому назад, проголошено «добровільне переселення», насправді ж це було вигнання людей із земель, де вони жили століттями. У Польщі збереглося чимало українських назв населених пунктів. Одне з них – Криниця.
Саме з цього села у 8-річному віці разом з родиною, у якій було десятеро дітей, виїхав Степан Криницький. Тепер він очолює Івано-Франківське обласне товариство «Лемківщина», якому виповнилося 25 років. (Степан Семенович – автор пісні «Лемко я си, лемко»). Подібні осередки є в 22 областях. Майже при всіх обласних і районних осередках діють художні колективи, які виконують лемківські пісні.
У Народному домі організатори щедро накрили столи, щоб відтворити атмосферу сімейного затишку, родинної радості, так, як це було «вдома», на Лемківщині. Зазвучали пісні: брошнівський музичний гурт виконав твори «Гамерицький край», «Під облачком», аматорський колектив Союзу українок з м. Рожнятова – «Лемківська зоря», «Чиє ж то полечко неоране», ансамбль викладачів «Коралі» Брошнівського професійного лісопромислового ліцею – традиційні колядки. Потім Христина Ціник показала хореографічну композицію «Ой, верше, мій верше», а Мирослава Орищин прочитала поезію про депортацію.
Прозвучали також пісні у виконанні настоятеля храму Серця Ісуса і Серця Марії УГКЦ міста Долини о. Вітольда Левицького. Всім особливо припала до душі сучасна пісня «Плакала калина» – про бійців АТО. В ю-тубі є кліп на цю пісню, який можна переглянути.
«Бескидське земляцтво» об’єднало людей, що живуть у Калуському, Рожнятівському, Долинському районах. Деяких активістів уже нема, але їхні добрі справи запам’яталися. Однією з них була Катерина Русин. Жінку хвилювали проблеми культурної спадщини і саме це спонукало її написати книжку «Обереги Бескидів». Бескидська берегиня – так усі називали п. Катерину. Вона склала відому «Молитву лемкині», яка є маленьким поетичним шедевром, згустком болю, віри та надії. Народилася К. Русин у мальовничому гірському селі Струбовиську на самому східному краю Лемківщини. Вона не раз відві-дувала рідне село і часто бувала біля своєї хати. Сьогодні живе у ній польська родина. Гості свята згадували, як жінка плакала, коли полька не захотіла її впустити до своєї хати.
«Всі, хто відвідує Бескиди, бачать, які величезні скарби має Польща від землі, що дихає здоров’ям і життям. Депортовані лемки мають надію і тепер, що прийде час, коли уряди держав підтримають їх надії на справедливість, і втрачені землі будуть компенсовані», – наголосила п. Леся Марканич, голова реґіонального міжрайонного лемківського товариства «Бескидське земляцтво».
Вона згадала, як разом з покійним чоловіком Юрієм вони відвідували лемківські цвинтарі і церкви, налагоджували зв’язки з польською владою, духовенством, мерами міст, брали участь у культурних акціях поляків та українців. Поставили шість хрестів, де вже або нема села, або на місці колишніх церков. У липні цього року відбудеться поїздка в с. Криве Ліського повіту, щоб установити ще один хрест. Хто родом з цього села або просто хотів би поїхати на ті терени, то може зателефонувати п. Лесі Марканич – ном. тел. 099 353 23 69.
Отець Михайло Бігун прочитав свій вірш про депортацію, який склав, будучи семінаристом 2-го курсу. Розповів, що часто їздить на «Лемківські ватри» в м. Монастириська, Закарпатську область, с. Ждиню (Польща). Його мати дуже тужила за отчою землею. Коли відвідала рідні місця через багато років після виселення, то важко це пережила й аж три місяці хворіла.
Отець Михайло Залеський пригадав, як багато років після виселення його батько (родом із с. Стопусянів) не міг відшукати своїх братів і сестер. Але, на щастя, всі віднайшлися. Братів і сестер розкидали по трьох областях: Львівській, Донецькій, Миколаївській. Отець Михайло відвідав своє рідне село, молився на могилі діда Василя.
Отець Мирон Михайлишин нагадав, що владика Юліан Пелеш (син Лемківщини зі Смереківця Ясельського повіту) став першим єпископом Станіславова і висвятив на єпископа о. Андрея Шептицького. Отець Мирон подарував лемківсько-бойківській світлиці-музеєві ім. Юрія Марканича копію ікони Ісуса Христа, на якій є надпис «Ecce Homo», що означає: «Це – людина», і запрошував часто відвідувати землі своїх предків. Ориґінал цієї ікони написав польський художник Альберт Хмельовський і подарував Андреєві Шептицькому.
Тарас Бунга, котрий живе у с. Копанках Калуського району, і п. Люба Мельничук з Івано-Франківська подарували лемківсько-бойківському музеєві стародавні світлини, яким понад 50 років, на них зображені їхні родини.
Гостя з Луганщини Тетяна Стадник-Галайда розповіла про лемків, які після депортації опинилися у с. Переможному на Луганщині. Вони спорудили пам’ятний знак на спогад про 60-річчя вимушеного переселення і каплицю, організували також вісім «Лемківських ватр» у своєму селі.
Коли почалася російсько-українська загарбницька війна, лемки першими стали надавати допомогу українським бійцям, які були дислоковані в Луганському аеропорту. Село – за п’ять кілометрів від нього. Багато його мешканців працювали в цьому аеропорту. А в серпні 2014 р. російські окупанти з поіменним списком тих, хто допомагав солдатам, заходили в будинки лемків с. Переможного і розстрілювали їх за те, що допомагали українцям захищати Україну від загарбників. І тільки раптовий прихід українських військових зупинив виконання цього диявольського плану.
Вороги стріляли по аеропорту, а снаряди потрапляли в село. Багато мешканців Переможного встигло виїхати з села. Устигла й Тетяна, в якої тоді на руках була однорічна донька. За три роки вона проживала в кількох містах. Сьогодні опинилася у Клузові біля Івано-Франківська. Жінка шукає роботу, бо самотужки винаймати квартиру і виживати – нелегко. Її чоловік залишився там, у донбаському селі, з важкохворими батьками. Батька похоронив через півроку, тепер доглядає хвору матір.
Історія повторюється. І знову трагічна сторінка в долі лемківського народу: розірвані сім’ї, самотні батьки і діти. Тетяна не змогла закінчити свій виступ, сльози не дали їй договорити. Їй так захотілось додому в с. Переможне, до тієї тихої колись вулички, де так дружно і по-ґаздівськи жили лемки, зберігаючи свою говірку, культуру. Вони навіть відкрили кімнату-музей.
Віримо і надіємось, що Україна, яка має таких захисників – відважних бійців, сміливих патріотів, отців-капеланів, волонтерів і просто небайдужих людей, встане з руїни і покаже всьому світу свою високу культуру, хоробрі серця, багатюще мистецтво, відродиться наче фенікс.
Адже не може Господь не зглянутись над столітніми стражданнями народу, який так багато молиться і віддає в жертву найкращий цвіт своєї нації за свою державу, Церкву, мову, культуру.
