Адам Вев”юрка ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ 2009-07-16
Життя не стоїть на одному місці, воно тече, змінюючи світ, людину й обставини її існування. Також життя української школи в Лігниці не залишається незмінним. Лігницький ліцей відігравав в історії українців важливу роль (національну, релігійну), доказом чого є велика активність його випускників. Колись він був загальнопольським і єдиним українським ліцеєм у Польщі. Сьогодні також має продовжувати цю місію, хоч тепер уже разом з іншими українськими школами в Польщі.
На цьому тлі Лігниця зберігає своєрідну атмосферу. Її специфіку визначає лемківство, яке завжди було присутнім у стінах цього навчального закладу. Можливо, не завжди такою мірою, як сьогодні, але треба пам’ятати, що шкільна пісня “Наша школа” завжди мала в собі елементи лемківської говірки, а серед учнів кружляли анекдоти такого типу: учень- лемко каже до свого товариша з півночі – “поле гев”, а товариш, дивлячись у вікно на міські лігницькі будинки, питає – “а де тут поле?”. До лемківства в школі ставилися з гумором, може для декого “за барз”, але випускники-лемки ніколи не цуралися свого походження, пам’ятали про нього, зберігаючи говірку.
Як випускник лігницького ліцею, можу сказати, що школа пробудила в мені більшу самосвідомість та гордість, що в житті українського народу я можу залишатися лемком.
Будучи в Канаді, у Торонто, я зустрічав українців зі Східної України. Отож, вони вважають, що всі українці в Польщі – це тільки лемки, що Лемківщина розтягається від Криниці по Перемишль. Мені особисто, як лемкові, не заважає, що Лемківщина в очах “Великої України” сягає до Перемишля, бо чом би лем до Перемишля?
А так серйозно, повертаючись до лемківства в лігницькому ліцеї, треба сказати, що це добре, коли школа помічає зростання значення лемківського реґіоналізму в її житті. Це не тільки спроба притягнути батьків, щоб посилали своїх дітей до школи, але також спроба відкрити школу на все українське середовище на Західних землях. А воно очікує не тільки національної, а й реґіональної активності школи.
Добре, що дирекція і вчителі бачать, що лемківське реґіональне багатство ніяким чином не становить загрози національному вихованню учнів, тобто – формуванню української свідомості. Само лише присвоєння школі імені Б.І. Антонича, як покровителя навчального і виховного процесів, є цієї відкритості доказом. Засвідчує це також установлення співпраці з Об’єднанням лемків, активність на лемківських ватрах у Ждині та Михалові, прихильне сприйняття в школі факту діяльності багатьох учнів у лемківському колективі “Кичера”.
Протягом другого семестру в першому класі ліцею проводився проект “Лемківська реґіональна стежка”. Його ефекти були помітні вже із самого початку, коли за допомогою Головної управи ОЛ та “Кичери” зорганізовано поїздку учнів на Лемківщину, до Новиці, де проводилися екологічно- етнографічні майстер- класи. Поїздка стала для молодих людей нагодою ознайомитися з місцем народження Б.І. Антонича та відчути пульс Лемківщини – краю, де народилися прадіди більшості з них.
У рамках проекту ліцей спільно з Лігницьким гуртком ОЛ зорганізував Свято школи, під час якого відбувся концерт “Гушлі грают”, пропонувалися страви лемківської кухні та пройшла конференція про першу українську школу в Польщі – у Михалові.
Щоб на “Лемківській стежці” було цікаво та різноманітно, на уроки запрошували заслужених лемків з Лігниччини – людей, які своїм життям засвідчили про силу та характер лемків: вірність східній Церкві, мові та традиції предків. На наші уроки завітали Михайло Романяк – директор та вчитель першої української школи в Польщі, у Михалові, Михайло Олесневич – поет, письменник, музикант, автор книжки спогадів про село Берест, Іван Пецух – лігницький лемко, який ніколи протягом свого життя не боявся признаватися до свого українства. Наступними гістьми були Михайло Вархіл – художник, творець макетів лемківських церков, і Лука Возняк – учитель лемківської мови в Лігниці та діяч Стоваришиня лемків. Пан Лука був доказом, що проект “Лемківська стежка” не мав та не має бути закритим на різні наявні серед лемків погляди.
Були також виставки макетів церков, презентація лемківської преси, фільмів про Лемківщину, ватру в Ждині, фестивалі в Сопоті. Проходили кулінарні заняття, де учні пізнавали смак лемківської кухні – “кисилиці”, “мастила”, “галушок” та “бобальків”. Назовні “стежка” заіснувала під час виїзду до Рокиток, де відбулася зустріч з директором Веславою Кармовською-Рудик та учнями початкової школи, у якій діє пункт навчання української мови з елементами лемківського діалекту. Лігницькі учні мали нагоду познайомитися з людьми, вигнаними 1947 р. з рідних земель, зокрема з тими, хто живе тепер на колонії Замениці. Це власне життєвий приклад пані Югаски Стримецької переконує, що лемки, хоч і зазнали багато знущань, знаходять у собі силу, щоб вірити в добро кожної людини. Цю віру побудували на ґрунті пошани до рідної Церкви та мови. Таку пошану хочемо формувати в серцях наших учнів. Вірю, що “Лемківська реґіональна стежка” ніколи не заросте, що буде свідчити про красу й багатство лемківської землі, яка у своїй більшості хоч і окрадена з лемків, однак живе, поки живе в наших серцях пам’ять про неї.
“Наше слово” №29, 19 липня 2009 року {moscomment}
