Коли я проїжджаю через Лося, то завжди затримуюся на старому кладовищі, щоб запалити свічку на могилі Лева Ґаля. Тоді задумуюся: чи всі наші мешканці Лося – і не тільки вони – зрозуміли, ким був Лев Ґаль як людина, що він хотів, що зробив?
Із Левком Ґалем я познайомився на початку 60-х років минулого століття у Вроцлаві, біля греко-католицької церкви. Тоді, у дитинстві, я без цікавості слухав розмови, які він вів з моїм батьком: розумів з того небагато, тому вони не інтриґували мене. Я нетерпляче чекав, коли мій батько закінчить розмову й забере мене в молочний бар на вулиці Колонтая, на суп з помідорів: до церкви ми ходили “натще”, щоб без гріха прийняти Святе Причастя. А це для дитини була неабияка “покута”.
Пізніше, коли я почав приходити на вул. Руську, 46, до “клубу” (так, потайки від поляків, українці називали світлицю УСКТ), Левко заводив з нами, молодими людьми, розлогу розмову. Його цікавили наші погляди, історичні знання, віра, до якої ми належали, села, звідки брав початки наш рід. Він знав майже кожне з них, історію видатних людей із тих місцевостей. Він обговорював кожну тему, якщо можна так висловитися, досить аналітично. Завдяки йому ми дізналися, які ми насправді наївні, повні невігластва – навіть у наших рідних справах.
Деякі з цих розмов глибоко закарбувалися в моїй пам’яті. Наприклад, пригадую, як Василь Онущак приніс до “клубу” чергове видання книжки “Заграви у Бескидах” Яна Ґергарда (пол. “Łuny w Bieszczadach”). Дискусія була дуже жвава, бо книжка додатково була проілюстрована кадрами з фільму “Сержант Калень” (пол. “Ogniomistrz Kaleń”), – а саме на основі цього твору був знятий фільм. Ми обговорювали цю книжку, яка лицемірно “відбілювала” злочини Війська польського в Бескидах, водночас роблячи нас злочинцями. Левко слухав нас і в певний момент запитав:
– А що б ви зробили на місці таємної поліції, якби ви всіх партизанів у країні ліквідували?
Ми не знали, що він насправді мав на увазі, озиралися один на одного, шукаючи “мудрих”, і чекали, хто з них щось скаже. Один з нас звернув увагу, що треба було б тільки декількох аґентів, щоб управляли рештою відважних.
– Так, це перший крок, – сказав у відповідь Левко, – а далі?
Ми замовкли.
– Далі треба створити контрольовану структуру, тобто “партизанську” організацію. Органи безпеки самі її створюють, їхні аґенти залучають до липової структури “корисних ідіотів”, які діють під наглядом, а потім садять їх у тюрму, – сказав Левко.
– Навіщо? – запитали ми.
– Бо тоді таємна поліція має повний контроль над нами, має роботу, має кошти, а також гарну статистику й повні в’язниці.
Через багато років ми дізналися, що він мав рацію – в нашому випадку це були Леон Лапінський вель Вишинський (“Зенон”) і фальшива структура ОУН, створена таємною поліцією, було чимало смертей і повні в’язниці наших. Сьогодні від наших істориків ми дізнаємося, як багато з тих, кому ми цілковито довіряли, були аґентами безпеки. Щораз більше я вдячний Левкові – за усвідомлення, скільки їх було і є.
Одним з найважливіших завдань Л. Ґаля було повернення наших людей на рідні землі. Так само, як майже всіх лемківських діячів: Михайла Ковальського, Василя Шоста, Петра Шафрана, Івана Криницького, Максима Маслея, Стефана Круля, Федора Ґоча, Ореста Баницького, Олега Томина і багатьох інших (про них – іншим разом). З цього приводу чимало лемківських діячів не знаходило зрозуміння серед активістів Українського суспільно-культурного товариства. В самому УСКТ Левко вбачав організацію, яка зберігала статус-кво Акції “Вісла”. Я сам пам’ятаю, як багато приниження ми зазнавали у вроцлавському “клубі” через нашу материнську лемківську говірку: нам докоряли за це, а навіть не один раз висміювали. Це саме Левко затримав нас у “клубі”, рішуче кажучи знавцям “літературної мови”, що вони не мають рації, і самі погано її знають, бо вживають чимало полонізмів.
Л. Ґаль був дуже терпеливою і релігійною людиною. Саме він втягнув нас у “подвійні вроцлавські служби Божі”: греко-католицька розпочиналася о 9:00, а православна – об 11:00. Після греко-католицької літургії ми переходили вулицею Святого Миколая до православних, – бо туди чимало наших ходило, – а відтак ми разом після служби простували на вулицю Руську, до “клубу”. Це Л. Ґаль змусив провести заняття з релігії в православній парафії по- українськи (він посилав туди свого сина Святослава). Уся історія закінчилася тим, що проведено лише один такий урок. Батюшка повідомив Департамент релігії Воєвідського управління, що почав навчання релігії українською мовою, а чиновники, звичайно, заборонили йому продовжувати цю практику. Департамент мав вагомі арґументи, бо саме він у комуністичні часи платив православним священикам за викладання релігії.
Левко умів принести нам “заборонені” книги Шевченка, видані до ІІ Світової війни, і порівняти їх з радянським варіантом, придбаним у книжковій крамниці на Ринку, щоб продемонструвати систему цензури на прикладі “Розритої могили”: у радянському виданні Шевченка не було слів “Ой Богдане, Богданочку, / Якби була знала, / У колисці б задушила, / Під серцем приспала”!
Коли на початку 70-х років минулого століття в Зиндрановій у лемківському музеї Теодора Ґоча був підірваний пам’ятник радянським солдатам, Левко Ґаль писав листи-скарги радянській і чехословацькій владі. Служба безпеки через цей випадок відкрила справу під кодовою назвою “San” (до речі, це була не перша справа проти Левка: ще раніше, у 60-ті рр., проти нього порушувалися справи під кодовими назвами “Bystry” у Волові і “Magister” у Вроцлаві). Левко був тоді хворий, тому не приходив на численні виклики Служби безпеки. Отож аґенти СБ допитували його вдома, проводили обшуки, а принагідно “понатикували” там апарати для прослуховування. Як “подарунок” від СБ, він отримував на робочу адресу “Шлях перемоги” з Мюнхена. Його листи спершу читали аґенти СБ, а щойно потім кореспонденція доставлялася адресатові. В Інституті національної пам’яті в його течках збереглися переклади цих листів. Більшість з них “почистили” (я пишу це для тих, хто вважає його за “русофіла”, – передовсім Вам, пане Михайле Шумадо). Це робилося так, щоб не виявити “перекладачів” – вірних нашій справі діячів УСКТ.
У той час у Левка народився син Святослав. Дружина Левка Єва продемонструвала тоді героїчну позицію стосовно чиновників з СБ: носячи Святослава на руках слідом за функціонерами, вона усвідомлювала синкові (а заодно і їм) якою ласкавою є історія для нашого народу, і взагалі не реаґувала на гострі зауваження функціонерів. Про її сміливість існують теж нотатки в документах СБ, у рапортах з обшуку. Самому Левкові функціонери радили, щоб вплинув на дружину і заспокоїв.
Л. Ґаль був стратегом, якого не всі і не завжди розуміли. Наведу такий приклад. В останні роки життя він щодня писав одного листа до Управи Об’єднання лемків. У цій епістолярії – його думки, погляди й досвід. Якщо повернемося до них, то побачимо, що багато збулося. Та я сподіваюся, що не всьому, що він прорікав, суджено стати дійсністю.
Шкода, що навіть сьогодні ми не цінуємо Л. Ґаля належним чином. А варто: за силу його розуму й терпеливість, за аналітичне мислення. Шанував його Мирон Камінський, який на прохання мюнхенської Управи ОУН розкрив сітку убека “Зенона”. Я знаю одне: Камінський ні з ким не говорив і не аналізував наших справ, лише з Л. Ґалем і Василем Шостом (знаю про це від них самих). У вроцлавському середовищі Камінський міг вибирати з різних людей – від представників польської Компартії й Компартії Західної України до членів ОУН(б) і ОУН(м) та безлічі українців-репатріантів з “кресів”, що переселилися сюди як поляки (і більшість з них такими залишається й до сьогодні). Проте він обрав Л. Ґаля.
У серпневі дні 15 років тому він спочив на старому кладовищі в рідній Лосі. У селі, з якого його за життя двічі виганяли: один раз – перед ІІ Світовою війною на Келеччину (туди направили його маму-вчительку, щоб не надто аґітувала “своїх”), а вдруге, уже після війни, Акція “Вісла” закинула його в Нижню Силезію. Він повернувся на ту землю, за якою так тужив протягом багатьох років, цією тугою надихнувши й нас.
Л. Ґаль залишив у мені значний слід. Я завжди ставитимуся з великою пошаною до його світлої пам’яті. Доки зможу, запалюватиму свічку в Лосі на його могилі.
Вічная, Тобі, Левку, пам’ять!
Бл. п. мґр. інж. Левко Ґаль (1927-1997)
У п’ятнадцяту річницю смерті
У Вроцлаві 28 липня 1997 р. несподівано, після повернення з “Ватри” у Ждині, помер Левко Ґаль. Похоронений у селі Лосі на Лемківщині. В цьому селі біля Горлиць він народився 19 грудня 1927 р. Початкову школу закінчив у Келецькому воєвідстві. Під час окупації навчався в Українській гімназії в Ярославі. Студії на філософсько-природничому факультеті Яґелонського університету в Кракові перервала Акція “Вісла”. Л. Ґаль був депортований разом з матір’ю і сестрою в Нижню Силезію. Його батька ув’язнено (1947-1948) в концтаборі у Явожні, колишньому філіалі гітлерівського табору “Auschwitz”.
Закінчив Bищу економічну школу у Вроцлаві. Протягом кількох років з перервами працював учителем.
Технічні студії закінчив заочно в політехніках у Познані та Вроцлаві. Протягом багатьох років працював інженером, проектантом і будівничим автоматики для теплоелектроцентралей. Як видатний інженер-термоенергетик, він поєднував важкі професійні обов’язки, які вимагали постійних відряджень при реалізації енергетичних об’єктів, з багатолітньою громадською діяльністю в середовищі українців, яких депортовано на захід і північ Польщі в рамках Акції “Вісла”. У питаннях ситуації українців багато разів виступав проти польських інституцій – місцевих та державних. З огляду на громадську діяльність Л. Ґаля для добра українців, його постійно переслідували комуністичні спецслужби ПНР. Працьовитим і відданим українській нації життям він заслужив пошану і вдячну пам’ять.
