Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ 2009-04-09
Україна врешті стала на порозі заміни політичних ешелонів першого і другого порядку. Питання в тому, якого спрямування будуть їхні чільні представники.
Позачергові вибори до Тернопільської облради не на жарт сполошили український політичний істеблішмент: вони показали не лише, що можливий перезапуск використання адмінресурсу для задоволення виборчих потреб, як це продемонструвала одна з пропрезидентських партій “Єдиний центр”, але й те, що під час кризи та розгулу владної анархії піднімають голову ультрапопулісти.
Вибори, на які вже ніхто й не очікував (їхнього проведення давно вимагав Блок Ю. Тимошенко, який встиг до цього часу передумати), засиґналізували: повернення “Мукачева 2004” можливе, і цього разу здійснюватиметься тими руками, які ще кілька років тому боролися з фальсифікаціями та адмінресурсом. З іншого боку, мислячі голови зрозуміли, що часу до президентських виборів замало, аби змінити розстановку сил, що її диктує економічна криза та недовіра до нинішньої помаранчевої влади.
У чому полягає ця розстановка? По перше, відбувається ротація територій того чи іншого електорату. Майже 10% для Партії реґіонів на Тернопільщині після менш ніж 3% у 2006 р. цьому свідчення (так само разючою поразкою виглядає 4-те місце БЮТ із 8% – після перемоги у 2006 р. цей показник дорівнював 34%). Разом із тим Партія реґіонів починає втрачати електорат “у себе” – на південному сході України, про що нещодавно заявила депутатка реґіоналка Інна Богословська. Куди відходить цей електорат? Галицький і волинський виборець радикалізується, надаючи перевагу націоналістичним силам, уособленням яких на сьогодні є партія “Свобода” на чолі з колишнім “нашоукраїнцем” Олегом Тягнибоком. Те, що після цієї партії друге місце (14%) на Тернопільщині зайняла створювана Віктором Балогою зі ще одного “нашоукраїнського” сеґменту партія “Єдиний центр”, до уваги можна не брати, зважаючи на керівництво областю губернатором саме цієї сили Юрієм Чижмарем, який “забезпечив” високий процент. Справжні прихильники центристського напрямку голосували за Українську народну партію Юрія Костенка (колишній “Рух”) та за “Нашу Україну”, сукупний процент яких склав 13,5%, – це більш менш правдивий показник прихильників Ющенка в Галичині. Натомість східний виборець, так само розчарований у діях Партії реґіонів, схиляється до… комуністів та лівопопулістів із партії Наталії Вітренко, яка іменує себе Проґресивною соціалістичною.
А де ж, спитає читач, нові сили, уособленням яких стали після своїх відставок екс спікер Верховної Ради Арсеній Яценюк та екс міністр оборони України Анатолій Гриценко? По перше, обидва вони не дуже спішать займатися створенням партій, які, на думку деяких експертів, “необхідні” в ролі підпор для цих політиків. З одного боку, для України це стандарт, який є сумною реальністю, а з іншого – стереотип. Усі більш менш голосні проекти останнього десятиліття створювалися саме “під когось”: “Наша Україна” під Ющенка, – це йому дало право оголосити свого часу нашоукраїнцям щось на кшталт “я вас на смітнику позбирав”; “Народна самооборона” під Юрія Луценка (спершу була громадським рухом, достоту так само як іменує нині свою протопартію “Фронт змін” Яценюк). Блок Ю. Тимошенко взагалі називають “динозавром із маленькою головою”, оскільки вся ідеологія цієї партії полягає в тому, з якої ноги встане нині лідерка (у зв’язку з падінням рейтинґу на Заході БЮТ-у пророчать розвиток проросійськості та полівіння для боротьби за східноукраїнського виборця). Тому створити дієву партію, яка складалася б із реальних відповідальних компетентних людей, дуже важко, аби уникнути звинувачень, що, окрім лідера, у цій силі так насправді нікого немає.насправді нікого немає. Тож можна певною мірою зрозуміти Яценюка, який відмовився брати участь із “Фронтом змін” у тернопільських виборах. Інша справа, що час не жде, і до президентських виборів ані Яценюку, ані Гриценку не вдасться підняти свій рейтинґ до рівня Тимошенко-Януковича.
Можливо, саме тому не збирається засновувати свою партію і свідомо відмовився від лідерства в інших А. Гриценко. Його президентські амбіції знані, а проте йому, як і Яценюку, варто, за прикладом Барака Обами, дочекатися свого часу. Можна сказати, що хоч Україна і потребує нових сил, нового лідера, вона не готова і сьогодні, і через півроку, коли розпочнеться президентська кампанія, віддати їм перевагу. За опитуванням станом на 13 березня, проведеним Фондом ім. Разумкова, Яценюк має шанси перемогти лише за умови входження у другий тур із В. Януковичем, що на тлі впевненого прем’єрства Ю. Тимошенко виглядає малоймовірним варіантом. Яценюк може зіграти роль В. Ющенка, про другий строк якого вже ніхто поважно не розмірковує, але для цього цей “кіндер-сюрприз” української політики має стрибнути вище себе. Він може відтягнути і відтягне голоси за Ю. Тимошенко в помаранчевих симпатиків лібералізму як на Сході, так і на Заході. Саме на це розраховує Секретаріат президента. Проте це відкриває шлях до президентства Януковичу, що Ю. Тимошенко і так може реалізувати за сценарієм “Тимошенко – прем’єр, Янукович – обраний Верховною Радою кишеньковий президент” за умови створення гіпер коаліції конституційної більшості між БЮТ і ПР. Тому цей шлях як для Яценюка, так і для Секретаріату, є тупиковим.
Медіа, які настроєні на підтримку Ю. Тимошенко на президентських виборах, узагалі скептично відносяться до можливостей А. Яценюка. Оцінюючи його “багатопрофільність” (а молодий Арсеній працював і міністром економіки при прем’єрі Єханурову, і міністром закордонних справ при прем’єрі Януковичу, і головою Верховної Ради), – мовляв, людина, яка “може все”, – доводять, що насправді він не може нічого. Журнал “Корреспондент” розвиває теорію, за якою А. Яценюк не що інше, як медіа вірус, розроблений вправними політтехнологами із психологічною освітою. І хоч прихильникам змін і неприємно таке почути, частка правди в цій теорії є. Тому якщо молодий і ображений на нинішніх власть імущих (“Я йду, щоб повернутися”) Яценюк і захоче їх обійти, йому до свого сонячного образу доведеться додати низку реальних кроків та дій, спроможних із яйця “кіндер-сюрпризу” видати якісний продукт конструктивної проєвропейської політики.
“Наше слово” №15, 12 квітня 2009 року {moscomment}
