Підготував АВ ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №39, 2016-09-25
В рамах занять освітньої програми «Зустріч з Лемківщином» на уроках української мови в І класі гімназії в Лігниці у минулому навчальному році молодь пізнавала між іншим відомих лемків з історії та сучасності.
Увазі читачів пропонуємо один з результатів цього навчального проекту. У статті використано інформації з праці Якуба Міколайчака – учня гімназії в Лігниці та з Інтернету.
Лемко – духовним пастирем
Хоч по назві тяжко повідати, што то билі лемки, як вказуєме наших люди в ХІХ і на початку ХХ віку. По правді, то билі русини-руснаки, яки чули сильний звязок з традиційом Київской Руси. Звязок тот кус зменьшало т.зв. москальофільство – русофільство, котре в Росії та Москві виділо континуацію державности Київской Руси, хоч київска держава в векшости обнімала етнічні землі україньского народу. А центром і столицьом бив Київ, а не Москва.
Єдним з історії відомих лемків-ру-синів бив кардинал греко-католицкий Cильвестер Сембратович (1836–1898). В гнесьним 2016 році припадає річниця від дня народин того відомого нашого духівника.
Сильвестер Сембратович народився 3 вересня 1836 р. в Дешниці Ясільского повіту, в родині священичой Антонія і Анни Сембратовичів (з дому Віслоцка). Вчився в школах в Ясьлі, Горлицях, Тарнові, а далі в Перемишлі, Львові і Відні. По закінчиню гімназії 31 жовтня 1853 р. вступив до грецькой Колегії св. Анатазого в Римі, а далі студіював філозофію і теологію в Collegium Urbanianum при Конґрегації ширіня віри. Приняв 15 червця 1861 р. свячиня, а 20 червця оборонив докторат теології. Як доктор-священик повернув в липци на свою рідну Лемківщину, де став вікарим в парохії Тиліч і Фльорінка. Однак скоро його перенесено до Львівской архідєцезії, де бив спочатку капеляном сестер василіянок в Словіці і катехетом в школі домініканів у Львові. Добра церковна освіта і здібности в реляціях з людьми била достережена, і Сембратович став викладачем, а потім ректором на Львівским університеті до 1880 р. В тим часі не писав за дуже праць наукових, але брав удів (Львів, 1878 р.) в редаґуваню першого молитовника в україньскій літературній мові.
Митрополича дорога
Папа Леон ХІІІ призначив 28 лютого 1878 р. Сембратовича владиком Juliopolis. Свячиня отримав від свого стрика митрополита Львова Йосифа Сембратовича – ціж лемка, родженого в Криниці. Владика С. Сембратович всперав та допомагав греко-католицким священикам з Холмщини, яки втікали до Галичини перед переслідуванями царскима та московской церкви православной. За тоти діяня дістав попертя зо страни цісаря і 11 листопада став адміністратором дєцезії. Проти його кандидатури на митрополита Львова виступував у Ватикані кардинал Адам Сапєга, але Сембратович мав барз добри реляції з польском громадом в Галичині – сьвіцком і костельном. Кардинал А. Сапєга, як і ціла влада, поперав на митрополита Львова Й. Пелеша, котрий в очах кардинала і влади допоміг би латинізації, то є польонізації церкви і нашого народу в Галичині, в тим лемків. Штоб успокоїти настрої та затримати латиніза-цію, С. Сембратович заборонив аґітації за зміном калєндаря на грегоряньскій – 2 квітня 1883 р. Прібував ціж погодити страну русофільства з україньским, але сильни атаки зо страни русофілів (переважні в пресі) допровадили до того, што владика заборонив читати найбарже ображаючу його газету «Новій Пролом». Він 3 лютого 1884 р. став на чолі Україньского комітету прощи до Велеграду з нагоди річниці смерти св. Мефодія. Однак намісник Галичини Філіп Залескій прощу одклікав. Як адміністратор опікувався ціж еміґрантами з Галичини в Північній Гамериці, хоч сам не поперав еміґрації. І тут дошло до спротиву Ватикану, колі владика послав до Гамерики в грудні 1884 р. о. Івана Воляньского, котрий бив жонатий. Ватикан заказав владиці посиланя на місії до Гамерики одружених священиків, так што о. Воляньский мусів повернути в 1889 р.
Допіро 20 лютого 1885 р. С. Сембратович отримав номінацію цісарску на львівского митрополита.
Політичне житя духівника
Митрополит діяв ціж політичні. Від 1882 р. бив послом в Сеймі Крайовим, а в 1883–1897 роках бив віце-маршалком парламенту. Його політичне діяня не било вдале. З одного боку, його угрупуваня виграло в 1885 р. вибори, в котрих переграли русофіле, як і українофіле – народовці, але з другой страни тоти групи почали дост неприхильно спозерати на митрополита. В той ситуації митрополит шукав, однак, зрозуміня в русофілах, бо скоріше до виборів порозумівся з намісником Галичини, поляком Філіпом Залеским. Але терць медже русофілами і народовцями не загасив, длятого сам старався тримати дистанс од них. У Ватикані в 1886 р. задумувалися надати митрополиті званя патріарха Львова і прилучити греко-католиків з Угорщини, де жило дуже ціж галичан. Однак спротивився тому мадярскій кардинал Й. Сімара. Сембратович 1888 р. оголосив лист з нагоди 900-літя хрещеня Київской Руси і станув з той нагоди на чолі прощи до Риму. В тим році гостив у себе ціж Яна Матейку з дітми. В часі тим Сембратович починає діяти на грунті порозуміня польско-україньского. Є натоміст ворогом радикальних поглядів з обох стран і антиклерикалізму, попераного през соціалістів. Перестав шукати порозуміня з русофілами, не попер газети «Русская Правда», видаваной у Відні, приняв діяча україньского з Росії А. Кониського і сам вислав свого представника О. Барвіньского до Києва.
Сембратович разом з україньскима владиками і політиками 9 грудня 1888 р. підписав писмо «Відозва до Русинів Землі Галицкой», в якім взивав до попертя україньскости в Галичині. Скоріше в соймі підкреслив: хто не прийме той відозви, для того не має місця в нашій Руси Галицийской. В церкві почав відсувати від влади русофілів, хоч радикальні народовці малі жаль, што іщи мало діє для україньскости (м.ін. М. Драгоманов).
Сембратович 24 вересня 1891 р. відкрив провінцйональний синод, в яким проголошено, м.ін., резиґнацію зо зміни календарія і заказ змін в літургії.
Митрополит 1 листопада 1893 р. урочисто брав удів в перенесеню на Личаківскій цмінтер тіла видатного проукраїньского о. М. Шашкевича.
Папа Леон ХІІІ 17 липця 1894 р. признав владиці званя грабйого і асистента трону папского. А 29 листопада 1895 р. Сембратович отримав номінацію на кардинала.
Літом 1897 р. Сембратовича оперувано на рака жолудка. По операції повернув до праці, поперав, м.ін., фонетичний запис катихизму, за што атакували го русофіли, чи переклад на літературну україньску мову Біблії.
Україньска орієнтація лемка
При фінансовой підтримці цісаря 1897 р. допровадив до відлучиня з грецкой колегії і створеня в Римі іституції для русинів Collegium Ruthenum (булла папська «Paternambenevolentiam» з 18 XII). Він всперав ціж, м.ін., читальні по селах, створив товариство для наших ремісників «Зоря». Дбав про розвиток шкільництва, заохочував, штоб свяшеники починали докторски студії. А на штоден для люди бив теплий, простий, безпосередній, повідали, што мав барз добре серце. З вигляду худий, високий, подовгаста голова з довгим носом, волоси довги і рідки. На штоден, колі мав вільний час, як простий лемко вберав просту кошелю та ішов до своїх улюблених занять. Для кожного лемка найважніши билі, внеска рідше, коні, так само для нашого кардинала, хоч ціж барз любив кролі і мав їх понад 150 ґатунків. Любив ціж фотографію та гру в кренглі. Ніколі не забив о рідній Лемківщині. Відновив та обдарував за свої пінязі церкву в Дешниці, а найважніше, што не забив і не вирік ся свойой материнской лемківской мови до кінця свого житя.
Часи житя кардинала Сембратовича проходили, колі в Галичині в наших людях била ривалізація медже русофілами і народовцями-українофілами. В тамтих часах під Львовом, Тернопольом чи іншима містами жили в векшости русини, яки з часом розуміли, што Київска Русь то їх держава, яком внеска є Україна. І внеска в західній Україні мешкают українці, хоч памятают ціж, што їх предки найперше чулі ся русинами, а потім українцями. На Лемківщині тот процес проходив довше, так направду ся не скінчив, а в певний спосіб бив затриманий Акційом «Вісла». Кардинал Сембратович вибрав проукраїньскіст, хоч хтів зрозуміти і погодити вшитких русинів. Думам, што то найвекше пересланя нашого видатного лемка, котре і внеска є актуальне і барз нам потрібне.
Кардинал Сильвестер Сембратович вмер 4 серпня 1898 р. у Львові. Похоронено його в крипті під кафедром Св. Юра. В похороні 8 серпня брали удів представники трьох обрядів, влади, представники цісаря та парудесят тисяч вірних. Хай памят про кардинала живе в нас, а винятково іщи в році 180 річниці від дня його уроджиня, бо то правдива частина нашой історії і не важне, з якой страни ся на ню смотриме. ■
