Температура дискусії про проблеми Церкви настільки висока, що побоююсь: чи вистачить нам енергії, щоб дійти до якихось висновків? Cпробуймо спокійно і з доброю волею обговорити те, що нас болить.
Чи всі пам’ятаємо, що Церква – це спільнота вірних, спільнота ієрархів, священиків і головної частини мирян? Ми десятиліттями були без ієрархів, майже без священиків – і пережили. Церква без структур є калікою, без світських – є мертвою. Тільки до якої Церкви ми належимо?

Колись не було в цьому сумнівів. Ми – члени Української греко -католицької церкви, хоч ближчою мені є самоназва, як нас навчав митрополит Андрей, “православні католики”. Та слово “українець” давно вже зникло з деяких святинь – тільки для того, щоб не відштовхувати інших. Так, як і змінено літургію, щоб не вживати слова “православні”.
Протягом століть Греко-католицькі церкви Болгарії, Румунії, Угорщини, Русі-України стали народними. Це були меншинні спільноти, яких переслідували й легковажили. Участь священиків була такою ж, як участь мирян. Чи без жертовної, просвітянської, будительської праці наших отців ми б існували як народ? Чи без єдності долі світських і священиків існувала б ще церковна спільнота?
Чи в Польщі може існувати тільки Українська греко- католицька церква? Очевидно, що ні. Якщо комусь у ній тісно, може заснувати Польську, Русинську, Руснацьку, Карпаторуську, Лемківську чи Московську греко -католицьку церкву. Можливо, що десятки або й сотні тисяч вірних чекають їхньої появи. Самі “суботники”, тобто ті, що приходять раз на рік у Велику Суботу святити паску, – це великий потенціал. Мали б свою Церкву, можливо, і раз або два на рік побували б на богослужіннях.
Що треба нашу Церкву “цивілізувати” – може й так. Тільки що б тут нового видумати? Викинути іконостас? Ні, це вже було. Мій прадід, священик, похований у церкві під іконостасом – для того, щоб і по смерті його боронити. Може, оголити всіх священнослужителів? Також було. Цей же прадід описує в автобіографії, що “боровся за нікчемну бороду з двома деканатами, трьома єпископами, п’ятьма старостами і трьома намісниками краю понад 16 років”. Ця боротьба за традицію записана в усіх інстанціях Перемишля, Відня, Риму – і вона зробилася історичною. Отець Щасний так і похований з бородою. Правда ж, достойно виглядають наші владики з бородами? Хто пам’ятає, якою незгодою закінчилося на Лемківщині викидання з літургії слів “православних християн”? Мій дідо Іван був тоді парохом у Тиляві. Скільки особистих трагедій спричинило рішення не висвячувати жонатих вірних? Чи в нашій історії жінки священиків не записалися золотими буквами? Щоб щось змінити в нашій Церкві, треба пам’ятати, що Церква – це спільнота, і знати, про що та спільнота думає і чого саме хоче.
Щодо календаря: навіть якщо комусь буде до вподоби найбільш поширений – китайський – чи найбільш древній – жидівський, – я і так буду святкувати Різдво в один день з моїми рідними зі Львова й Києва.

“Наше слово” №12, 20 березня 2011 року {moscomment}