У “Нашому слові” від 3 червня ц.р. в статтях “Перекреслити помилки минулого” Григорія Сподарика та “Останній свідок” Степана Мігуса згадано про Миколу Винничука – “Корнійчука”, “Вира” – організаційного референта II Округи надрайону “Батурин”, який був співініціатором і співорганізатором від української сторони переговорів про взаємні ненапади й співпрацю між Армією крайовою і Українською повстанською армією та Організацією українських націоналістів.
У статті “Останній свідок” С. Мігус подав, що М. Винничук згинув на зламі липня-серпня 1947 р., десь на шляху між Перемишлем і Ярославом убили його польські жовніри. Однак я хочу дещо розширити інформацію про обставини загибелі “Корнійчука” і смерті ще двох інших повстанців.
М. Винничук народився 1921 або 1922 р. на Коломийщині, в селі Вербежі біля Печеніжина. Поліг у листопаді 1947 р. в селі Острові Ярославського повіту (за 9 км від Ярослава). У деяких матеріалах дійсно подають час його смерті на кінець липня чи початок серпня 1947 р. М. Винничук (“Корнійчук”, “Вир” – найбільше його знали як “Корнійчука”) 1944 р. закінчив Українську чоловічу гімназію в Перемишлі й отримав атестат зрілості. Відтак займався підпіллям ОУН і УПА на Ярославщині і Перемищині, подібно як його товариші і товаришки.
Приготовляючись до переправи на Захід, він затримався “в безпечному місці” в селі Острові, щоб здобути документи для підпільників і для себе. “Безпечне місце” – то господа Івана Головача. Він – українець, його дружина – полька. Обійстя лежало майже над Сяном, на колонії, що запевнювало підпільникам кращу безпеку. Разом з М. Винничуком були ще повстанці “Каблук” і “Буряк”. Правдоподібно, до того трагічного для них дня вони там не раз затримувалися і завжди були безпечні.
В Острові у листопаді 1947 р. відбувалося весілля в поляка Ясинського. На цьому весіллі були троє згаданих повстанців, але одягнені в однострої Війська польського й, очевидно, вдавали польських жовнірів. На весіллі вони були до пізньої ночі. Спати пішли до стодоли І. Головача. Біля цієї стодоли пробігала стежка, якою ходили (також уночі) поблизькі сусіди-поляки на роботу, на станцію в Журавиці – до Радимна вони йшли пішки, а далі їхали потягом. Можливо, що повстанці, перед тим, як заснули, розмовляли між собою по-українськи, а хтось міг їх почути й повідомити міліцію в Радимні (за 3-4 км від Острова).
Уже вдосвіта господарство Головачів оточили польські солдати. Жовніри підійшли до стодоли цього господарства, кричали, щоб повстанці виходили і їм здалися. Повстанці не виходили й почали стріляти в нападників. Виникла гостра перестрілка, в ході якої загорілася стодола. Сьогодні важко ствердити, чи вона запалала від куль, чи теж повстанці доцільно її підпалили, щоб у димовій заслоні вирватися з оточення. Коли стодола почала добре горіти, повстанці вискочили з неї, відстрілюючись, утікали в напрямку Сяну, до якого було 100-150 метрів. А зараз за Сяном лежало українське село Висоцько, але в ньому українців уже не було.
Військо інтенсивно стріляло за втікачами – і саме тоді упав М. Винничук. “Буряк” намагався пробитися крізь облаву, відбіг дещо далі. Він добре знав цей терен (бо походив з поблизького села Грабівця), але він теж поліг. Тіла трьох повстанців забрали до Ярослава. Про місце їхнього поховання ніхто не знає. І. Головача тоді заарештовано, його катували в Ярославі. Головачева дружина через кільканадцять днів якось вирвала чоловіка з УБ. Під час Акції “Вісла” родина І. Головача не була виселена.
Дарія Борівець (дочка о. Дмитра Борівця, пароха в Молодичі, дуже близька товаришка “Корнійчука”, активна підпільниця) колись мені сказала, що “Корнійчук” говорив з нею про те, що за Сяном знає дуже добру і певну родину, в якої не раз бував з найближчими особами. Сказав теж, що ця родина є мішаною. Він, мабуть, мав на думці саме родину Головачів з Острова. Говорив також, що в Римі має брата Василя, священика, який є місіонером на Бразилію та Арґентину.
Джерела інформації:
Роман Головач – братанець Івана Головача, родом з Острова. Він разом з родиною був поселений у Лелькові в рамках Акції “Вісла”, далі живе там. Він часто їздив до стрийка Івана в Острові, і той йому про це все розказував.
Дарія Борівець – близька приятелька “Корнійчука”. Жила в Лелькові, працювала в управлінні місцевої ґміни. Померла в червні 1999 р. в лікарні у Браневі. Я тоді лежав там п’ять тижнів після операції на серці у Ґданській медичній академії. Одного дня пізнім вечором я був при її ліжку, і вона сказала мені: “Ви, пане Андрію, завжди є там, де треба бути”. Наступного дня я побачив її ліжко уже порожнім.
Михайло Бохно – односельчанин, був підпільником, членом ОУН і УПА. 1949 р. перейшов з іншими повстанцями на Захід, опинився у США. Там закінчив навчання, працював у Конґресовій бібліотеці США. Є членом президії редакції “Літопису УПА”. Живе в Торонто.
PS. У той час, кoли полягли вищезгадані повстанці, війтом ґміни Радимно (до якої належав Острів) був Юзеф Вішинський. Саме він мав виробити польські документи “Корнійчукові” і його колеґам.
В Острові живе тепер рідний брат Романа Головача – Володимир, який також підтверджує цю тезу про загибель “Корнійчука” і його двох товаришів.
