Степан Сидор, мешканець Кентшина ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-03-10
Останнім часом з української передачі, яку транслювало Польське радіо Ольштин, а також зі статті Степана Мігуса, надрукованої на шпальтах тижневика “Наше слово” (№ 6), я дізнався, що під час проповіді в бартошицькій церкві о. Іреней Кондрів запропонував відправляти богослужіння в греко -католицьких храмах також польською мовою. Це нібито з огляду на факт, що багато людей, зокрема діти і молодь, не розуміють рідної української.
Не приховую, що почувши це, я роздратувався. Мене здивувало, що отець сказав саме такі слова в місті, де існує українська школа з багатолітніми традиціями. А де ж у цьому всьому українська Церква? Вона без української мови українською просто перестане бути!
Протягом понад 60 років, прожитих на території Кентшинського повіту, ми ніколи не чули про такий задум. Нам, українцям, тоді забороняли плекати рідну мову чи зберігати свою культуру й традиції. Діяльність Греко-католицької церкви була також заборонена, як і все, що українське. Незважаючи на переслідування й утиски з боку комуністичної влади, наші батьки, а пізніше й ми, нащадки, намагалися виховувати своїх дітей в українському дусі. Ми вчили їх читати, писати, молитися рідною мовою. Переказували пошану до Церкви та любов до рідної землі.
Від самого початку нашої депортації були люди, які в ті важкі часи підтримували та підкріплювали нас. Першим з них був о. Мирослав Ріпецький. Попри численні перепони з боку комуністів, о. Ріпецький відправив літургію українською мовою в селі Хшанові неподалік Елка ще 12 липня 1947 р. Відправляв постійно. І щораз більше наших священиків приєднувалося до нього. У наших очах о. Мирослав був героєм. Його діяльність мала великий вплив на духовно -релігійне та національне життя нашої громади.
Старші, молодь та діти їздили (часом сто і більше кілометрів) до Хшанова на українські богослужіння. Приїжджали навіть з відлеглих закутків Польщі. Ночували де-небудь – у стодолах та господарських будинках, у кепських умовах. Робили це заради того, щоб не втратити своєї віри та національної самосвідомості.
Нині на північних і західних землях Польщі є вже наші храми, українські школи та пункти навчання української мови. Діють українські організації. Ніхто нікому не забороняє вивчати українську мову. А якимось дивним способом стає нас щораз менше. Відповідь проста: ми самі себе не шануємо, не поважаємо.
Не можу зрозуміти дивної пропозиції о. Іренея. Вважаю, що вона ображає пам’ять священиків та тих українських патріотів, яких за віру та рідну мову переслідували й цькували, а чимало з них поклало голови. Але ми все -таки вистояли. Вистояли, щоб почути заохоту прийняти чужу мову навіть у святині? Чому в церкві постійно публічно не закликають шанувати свою мову і вивчати її, а починаються заклики готуватися до переходу на чужу мову, на чужу нам віру?
“Наше слово” №11, 13 березня 2011 року {moscomment}
