Мирослав Гаврилець, Мокре ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-05-12
У зв’язку з полемікою, яка певний час точиться в “НС” на тему можливого введення польської мови в Греко-католицькій церкві і яку лобіюють деякі священики, хочу ствердити: те, що ми цю ідею критикуємо, не означає, що беремо участь у якійсь темній провокації, як дехто намагається довести. Ця дискусія – доказ того, що ми ще не мертві і ще реаґуємо на шок, завданий нам цими ідеями. Спрацьовує механізм самозбереження – а це тільки на користь громаді.
Цей диспут – не тільки обурення старших осіб, але здорова реакція на проблему. Розмовляють про це також молоді люди. Для добра Церкви, бо Церква – це ми з вами.
Хочу написати, який відгук мало це на Підкарпатті. Часопис “Grekokatolicy.pl” в нашому славному Мокрому “почувається” добре, хоч люди його не купують, попри рекламування місцевим парохом. Не через ідеологічні переконання, але тому, що богослов’я “високих масштабів” не вміщається в систему логічного розуміння пересічної людини на селі. Марко Сирник, який писав про ці проблеми в “НС”, правий. Люди не читають зовсім не тому, що певні речі написані по-українськи (просто – взагалі не читають – ред.). Як би там не було, часопис лежить собі на церковному столику, чекає… До речі, навіть передплатників “НС” у Мокрому не так і багато. Добре натомість функціонує явище, яке ми називаємо “радіо Бі-Бі-Сі”, тобто “баба бабі сказала”.
Після статті Степана Мігуса “Заколот у церкві” ми почули однієї неділі з амвона, що все це – звичайнісінька брехня. Що введення польської мови до літургії – це, можливо, десь через 30 років… Отже, немає проблеми. Не приховую, що я розраховував на якесь відсторонення від ідеї і теми польської мови у Греко-католицькій церкві замість професійної солідарності. Адже ніхто не говорить про всю Церкву, тільки про окремі явища, які відбуваються останнім часом. Неґативні явища. Нам, мирянам, не прийшли до голови ідеї екуменізму в поганому розумінні, лишень частині духовенства, тому й сподіваємося якихось пояснень. Можливо, офіційної позиції Церкви. Навіщо підносити питання, встановлювати якісь розділи часу на функціонування чи брак функціонування української мови в майбутньому? Можна собі уявити, що робиться в головах нашої молоді, коли вона чує такі заяви…Люди, які написали про це в “НС” – не брехуни, а вартісний елемент нашої громади, віряни Греко-католицької церкви. Молоко розлилося. Не можна вдавати, що нічого не сталося.
В Україні дійшли до влади люди, які зневажають корінну націю і на практиці діють проти неї. Отже, деякі наші противники доходять до висновку, що тепер настав саме той момент, коли можна зробити наступ на наші цінності, завдяки яким наша меншина ще тримається купи. Однією з цих цінностей є наша Церква.
Пригадую: коли ще був я жителем Устриків-Долішніх – яких же великих зусиль вимагав підйом з руїни місцевої церкви, які старання і витоптування стежок до владних структур мусили відбутися! Церква стояла тоді, 1983 р., зруйнована, але люди з вірою в майбутнє жертвували своїми грішми, своїм особистим часом – аби тільки була змога брати участь у богослужіннях рідного обряду, українською мовою, у пам’ятковій церкві, де живе дух предків наших.
Коли перехожі запитували, що тут буде, ми змушені були говорити, що цей об’єкт буде використаний, як цвинтарна каплиця. Частина поляків були нам украй неприхильні, зокрема ті з “кресовим” родоводом. Думаю, що тоді, у 1984-85 рр., не було українця в Устриках та околицях, яким – з приводу діяльності на церковній ниві чи в гуртку УСКТ – не цікавилась би місцева Служба безпеки. Під час ремонту на церковних мурах з’являлися антиукраїнські написи, а місцеві пиячки ще тоді ходили “за потребою” під стіни храму чи до дзвіниці. Не хочу згадувати всіх прикростей – ми ж це все пожертвували заради церкви, наповненої українським змістом. Згодом уже було легше, оточення призвичаїлося до нас. І ось, через довгі роки, коли о. Іреней став парохом Устриків-Долішніх, парафіяни почули, що нам належало б перейти на григоріанський календар, що треба подумати над польською мовою в літургії в майбутньому. Після богослужіння він сам часто відверто спілкувався польською мовою з молоддю, яка володіє українською.
На мою думку, ті священики, які сильно відчувають польське коріння – бо часом походять з мішаних родин – і які мають комплекс меншовартості, нехай не мучать ані себе, ані віруючих: тільки відійдуть до Римо-католицької церкви. Згідно з покликом серця. Бо ми не зречемося Церкви, яку знаємо.
При відповідному підході Устрики мають перспективу. Це гарний пункт, зупинка в подорожі в Україну і не тільки це. Узагалі, всю бескидську територію та весь наш історично- етнічний материк українські організації повинні розцінювати як пріоритет. Це ж наші історичні землі, звідки ми всі походимо. Ми – сьогодні сущі тут – є останніми могіканами українства, останніми свідками нашої правди, які ходять по своїй – але не своїй землі. На цій території, дякувати Богу, ще проживає трохи українських родин, які, попри шалену асиміляцію, надалі відстоюють своє, рідне. Відстоюють якби усупереч логіці та загальній течії. Це родини, де діти говорять українською і продовжують рідні традиції. Це родини, які ще не змішані за національністю, де батьки й діди не мусять удома “кривити язиком”. І саме таким родинам належить допомога, саме їм належить підтримка Церкви і світських організацій.
Уже пролунав останній дзвоник, щоб якась мудра голова, наш лідер опрацював модель, запустив ідею, щоб на людях, яким нині за п’ятдесят, українство не закінчилося. Щоб ми мали кому передати паличку.
Нашу молодь сьогоднішня дійсність піддає різного роду пропаґанді чи психо- політичним технологіям, які спрямовані на розмивання етнічної свідомості. Нам нав’язують ідеї мультикультуралізму. Ця теорія говорить ні більше, ні менше – тільки те, що на території, скажімо, Сяніччини, упродовж усієї історії жили і євреї, і поляки, угорці, роми, волохи, лемки (конче окремий народ) і аж насамкінець ми – українці. Таким чином ми не можемо претендувати на історичну чи етнічну винятковість, бути автохтонами. Отож, розписування коштів із фондів Євросоюзу – це одне, але чи не слід нам задуматися часом, що з нами відбувається?
Ми вже не в силі створити навіть якесь українське ґето, як це було за часів УСКТ. Більшість культурних заходів ми звикли робити спільно з поляками. Пишаємося тим, скільки представників влади було в нас у гостях. Насправді нічого страшного, живемо бо в Польщі і є громадянами цієї країни. Ніби все нормально. З іншого боку, є відчуття, що під час спільних заходів ми не маємо змоги, нагоди показати і сказати те, що хочемо. Виявити себе такими, якими ми є, без зайвого фальшу. Відчувається певна блокада, потреба догодити неукраїнському глядачеві. Українська меншина повинна мати культурні заходи, які були б тільки українськими – в іншому разі вже завтра чекає нас гіперасиміляція.
І знову ж повернуся до питання Церкви. На мою думку, те саме стосується такого модного останнім часом екуменізму. Але наші отці, які полюбляють екуменічні заходи, немовби не бачать, що ми не є партнерами в цьому питанні. Картина виглядає так: з одного боку, як правило, горстка переважно старших людей, віруючих греко- католиків чи православних. Людей, пережованих через комуністичну брехню, які мають проблеми з утриманням ідентичності, а їхні діти нерідко відійшли вже до цієї “слушної” конфесії. Без надії на майбутнє. З другого боку – потужна структура Римо- католицької церкви з могутнім капіталом, яка має підтримку держави і Ватикану. Структура, яка нерідко має вплив на політичну ситуацію в країні. Що ми, як меншина, можемо показати в цьому зіткненні? Не може бути слабкий партнером сильному. Тоді слабкого поглинають і спілка служить лиш одному, а наше місце в цій ситуації – музей.
Ми маємо зайнятися собою. Треба знати власне місце у своєму часі. Чи під силу нам сповільнити асиміляцію? Ми маємо, наприклад, у Мокрому ансамбль “Ослав’яни”, маємо вчителів української мови – тут і в околиці. Є районні діячі, інтеліґенція з вищою освітою, артисти, священики. За сприятливих умов вони могли б зупинити асиміляцію. Можливо, це романтична мрія, маячіння якесь – але все ж. Багато наших молодих людей вирішило заснувати польські родини, не думаючи про наслідки. Любов- бо є любов. Але у сфері приналежності до української громади ці люди дуже мучаться. Попри всі їхні спроби, попри вдягання у вишивані сорочки дітей – українство на них і закінчиться.
Не буде передачі палички. Вишивану сорочку можна вдягнути на кожного, але від цього не станеш українцем. Ба, навіть навчання української мови, – коли діти вчать її як іноземну, скажімо, англійську, – нічого не змінить у плані асиміляції. Діти мусять знати, чому варто бути українцем, з чим можна це ототожнювати. Мала б з’явитися якась ідея. Разом із навчанням української мови і релігії потрібно навчати історії та українського патріотизму. Це завдання також і для священиків.
За минулих часів, коли ми були ще згуртовані в УСКТ, не дай Боже було (на нашій території зокрема) сказати щось про недавню нашу історію, про боротьбу за Україну. Ці поняття були в нас ампутовані, були темою -табу. Фольклорні танці? Так, до болю. І пісні – часто родом із совєтських співаників – не вадили нікому. Греко- католицькі священики тоді не мовчали, вони хоча б частково згадували в молитвах тих, кому до сьогодні не можемо леґально поставити бодай хреста. Там похоронена нерозмита правда, яку мусять знати наші діти й молодь. Повинні знати, що вони – спадкоємці отих 800 тисяч автохтонів, які мусили щезнути з лиця закерзонської землі, на яких зосередилася вся лють совєтської імперії – і не лише цього. Мусять вивчити історію і традицію предків. Повинні знати, чия правда, чия кривда. І тоді буде мати глибший зміст і той же “ослав’янський” фольклор, бо він стане ще більш дорогим і рідним, знайде слухача, буде мати національне обличчя, корінь. І з допомогою наших українськомовних священиків помоляться діти в церкві українською мовою. Будуть все розуміти і передадуть паличку нашої традиції далі й далі. Дасть Бог, по віки вічні.
“Наше слово” №20, 15 травня 2011 року {moscomment}
