Василь Шляхтич ■ ПОГЛЯДИ ■ 2011-05-18
Тато. Мої тато. Коли думаю про своє минуле, весь час линуть до мене думки – слова, що їх сказали мої тато з великою терпеливістю, з гідним пошани наголосом. Бувало, що наголос накладався на все речення повністю, не тільки на окремі слова. Це виглядало так: коли тато хотіли підкреслити важливість того, що вони в той момент говорили, їхній голос набирав сили і звучав до всіх, хто їх слухав, гучністю того, що вони тоді переживали.
А розповідали вони не лише про своє життя. Говорили про буття села, в якому народилися вони, їхні діди і я, а також про життя та історію нашого великого народу. Хоч вони закінчили тільки початкову школу, про своє, про наше могли говорити цілими днями, а ті, що їх слухали, захоплювалися мудрістю оповідання.
Слова мого тата сьогодні, коли їх нема, коли їхнє тіло лежить у могилі біля тіла моєї мами і бабці на чужій піщаній землі, набирають іншого змісту. Часто роздумую над нещасним, проте повним віри їхнім життям. Щойно тепер я спроможний зрозуміти деякі їхні рішення, а моє ставлення до них стало ще більш позитивним нині, коли їх уже нема.
Як 1958 р. померли мої бабця (татова мама), батько замовили і поставили на їхній могилі пам’ятник. Хто не знає, скаже, що це нормально, адже пам’ятник такий, як і всі інші на околишніх гробах. На всіх – написи польськими буквами, на всіх до хреста – головного елемента пам’ятника – прибитий розіп’ятий Ісус. Тільки на пам’ятній дошці моєї бабці є написане: “ur. w Uluczu”… Небагато слів – проте як багато вони говорять!..
Улюч. Село моїх дідів і прадідів. Село моїх батьків. Моє село, хоч – правду кажучи, – коли я народився, Улюча вже не було. Про все це знаю від батьків, які говорили про своє, а з часом і моє минуле. Навесні 1946 р. на свято Вознесіння Господнього прийшли поляки і спалили наш Улюч, мій Улюч. Село, в якому було, як то батьки говорили, “біля 400 номерів” (тобто родин), перестало існувати. Припинили існування млини й тартаки – а було їх кілька. Залишилося тільки кілька хат, де жили деякі мішані або польські родини, і ще дві церкви. Як розповідали батьки, у той час лише вітер танцював на попелищі села і розносив, мов поштар листи, попіл і дим зі спалених осель. Боже, скільки то разів, коли батько говорили про своє горе, я бачив, як по їхньому обличчі лилися сльози! Бувало, що дитячими руками я витирав їх, а з часом плакав разом з ними.
Коли я підростав, став з більшою любов’ю і зацікавленням прислуховуватися до всього, про що говорили тато. З кожним днем був спроможний краще їх розуміти і записувати в пам’яті все те, що почув. Нині, не тільки своєю, але також їхньою думкою і любов’ю, повертаюся до свого Улюча, з якого мене з батьками та односельчанами під час ганебної акції “Вісла” насильно і жорстоко викинуто на західні землі Польщі, до села, що лежить аж біля міста Зеленої Гори, щоб спольщити. Не спольщили!
Наша любов до свого рідного була сильніша від задумів влади. Ми є! У нас є сини й онуки! І тільки від нас це залежить, чи ми будемо! Я впевнений, що так. Якщо повіримо своїм батькам, якщо з молитвою підемо до Всемогучого Бога у свої церкви, у наші церкви – ми будемо!
Нині маємо вільну Україну, яка знає, що ми є! Вона є запорукою нашого буття.
З Богом, добрі люди! Будьмо!!!
“Наше слово” №21, 22 травня 2011 року {moscomment}
